Леопард - Ю. Несбе

— Дякую, — мовив Харрі.

— Я нічого ще не обіцяла!

— Як гадаєш, коли ти для мене накопаєш щось?

— Пішов ти! — вона гепнула кулаком по столу.

Харрі зауважив, як на них пильно зиркнув санітар. Харрі витримав дикий погляд Катрини. Перечекав.

— Не знаю, — прошепотіла вона. — Скажімо так: наврядчи я сидітиму серед білого дня у загальній вітальні й послуговуватимуся таємними пошуковиками.

Харрі підвівся.

— Гаразд, я зв’яжуся з тобою за три дні.

— Ти нічого не забув?

— Про що?

— Розповісти, what’s-in-it-for-me?[40]

— Гаразд, — відповів Харрі й застебнув плаща. — Тепер я знаю, чого ти хочеш.

— Чого я хочу… — Здивування на її обличчі змінилося зніяковінням, щойно вона второпала сенс його слів, і вона гукнула услід Харрі, котрий уже прямував до дверей:

— Безсоромний нахаба, ось ти хто! Та ще й фантазер!

Харрі сів у таксі, скомандував: «Аеропорт», добув з кишені мобільник і побачив, що було три пропущених дзвінки з одного з двох номерів, які він мав у своєму переліку контактів. Чудово, отже, вони щось таки знайшли.

Він зателефонував.

— Люсерен, — сказала Кая. — Там була майстерня із сукання мотузок, але її закрили п’ятнадцять років тому. По обіді місцевий поліцейський з Утре-Енебака покаже нам це місце. У тій місцині є кілька чолов’яг з кримінальним минулим, але всі дрібні правопорушники: крадіжка зі зломом, викрадення автомобілів. Є ще один, засуджений за те, що побив жінку. Але він переслав нам увесь список, і я зараз порівнюю його зі списком осіб, які були засуджені за сексуальні злочини.

— Добре. Заберіть мене у «Гардермоені». Це дорогою до Люсерена.

— Зовсім не з руки.

— Ти маєш рацію. Все одно заберіть.

Розділ 19. Наречена у білому

Швидкість була незначною, «вольво-амазон» пахкав і трусився на вузькій звивистій дорозі між полями та рівнинами Естфолда.

Харрі куняв на задньому сидінні.

— Отож, навколо Люсерена — жодних злочинів на сексуальному ґрунті, — мовив Бйорн.

— Просто нікого не арештували, — уточнила Кая. — Хіба ти не читав опитування у «Верденс ганг»? Лише одна людина з двадцятьох зізнається, що скоїла щось таке, що нині можна назвати сексуальним домаганням.

— А хіба люди, які беруть участь у таких опитуваннях, кажуть правду? Якби я зайшов з панянкою надто далеко, мені б стачило клепок згодом викинути це з голови.

— Хіба ти заходив так далеко?

— Я? — Бйорн повернув і пролетів повз трактор, додавши газу. — Ні. Я з тих дев’ятнадцяти. Утре-Енебак. Трясця, як звати того коміка з телека, котрий звідси родом? Того бевзя-селюка в окулярах із розбитим склом та мопедом? Такий-то з Утре-Енебака. Страшенно смішна пародія.

Кая знизала плечима. Бйорн зиркнув у люстерко, але побачив лише роззявлений рот Харрі.

Місцевий поліцейський, як і було домовлено, чекав їх біля очисних споруд у Вьойєнтанген. Вони припаркувалися. Він назвався Скай, і це дуже сподобалось Бйорну Гольму, а потому вони рушили вниз до плавучої пристані, де на тихій воді гойдалося кілька човнів.

— Ще зарано витягувати човни на воду, — зауважила Кая.

— Цього року крига так і не з’явилася, та й не з’явиться вже, — сказав поліцейський-ленсман. — Це вперше. Я народився у цій місцині, але такого не пригадую.

Вони ступили у широкий човен із пласким дном. Бйорн — дещо обережніше за всіх.

— Та тут неглибоко, — підбадьорила Кая, а поліцейський відштовхнув човна від пірса.

— Так, — мовив він, подивився вниз на воду й завів двигун, рішуче смикнувши за мотузку. — Але мотузяна майстерня на тому березі, там глибоко. Можна дістатися й суходолом, дорога туди майже доходить, але там такий крутий схил, що інакше як човном не дістатися. — Він пересунув перемикач на передню швидкість. Якийсь птах здійнявся з дерева у глибині ялинкового лісу й застережливо щось прокричав.

— Ненавиджу море, — зізнався Бйорн.

Харрі ледве спромігся розчути його слова через гуркіт двотактного навісного двигуна. Вони ковзали у сірому надвечірньому світлі смугою чистої води поміж очеретяними стінами заввишки метрів зо два, проминули купу гілля, — Харрі припустив, що це боброва хатинка, — і далі, каналом серед напівзатонулих дерев, що скидалися на мангрові зарості.

— Це озеро, — уточнив Харрі. — А не море.

— Один чорт, — відповів Бйорн й одсунувся від борту на середину лави. — Як на мене, немає нічого кращого за суходіл, десь якнайдалі від моря, щоб лише коров’ячий гній та гори.

Канал поширшав, і нарешті перед їхні очі постало озеро Люсерен. Човен, пахкаючи, пропливав повз кам’яні скелі й острівці з покинутими на зиму дачами — видавалось, ніби їхні чорні віконця стежили за чужинцями пильним оком.

— Дачні будиночки від Герхардсена[41], — прокоментував поліцейський. — Тут ніколи не матимеш стресу, як на Золотому березі, де ти просто-таки мусиш змагатися з сусідом, хто має більшу яхту чи розкішнішу прибудову до дачі. — Він сплюнув у воду.

— Як же його звати, того чудного коміка з телевізора, котрий походить з Утре-Енебака? — спитав Бйорн, намагаючись перекричати гудіння двигуна. — У нього ще тріснуті окуляри. І мопед.

Ленсман прісно глянув на Бйорна Гольма й стенув плечима.

— Мотузяна майстерня, — мовив він.

Попереду, майже біля самісінької води, Харрі побачив стару видовжену дерев’яну споруду, що самотньо здіймалася під схилом пагорба. З двох боків її щільно оточував ліс. Поруч із майстернею, уздовж гірського прямовисного схилу, йшли сталеві рейки, що згодом губилися у чорній воді. Клоччя червоної фарби звисали зі стін майстерні, а вікна та двері зяяли дірами без скла. Харрі примружився. Сутеніло, й видавалось, ніби в одному з вікон стоїть чоловік у білому, не зводячи з них очей.

— Трясця, справжній будинок з примарами, — засміявся Бйорн.

— Саме так і кажуть, — згодився поліцейський Скай і заглушив двигун.

У несподіваній тиші вони почули, як сміх Бйорна луною відгукнувся на протилежному березі, й ураз за ним пролунав поодинокий овечий дзвіночок, що долинув до них через усе озеро.

Кая зістрибнула на берег і хвацько, мовляв, для неї то звична річ, прив’язала причальний канат до напівзогнилого позеленілого стовпчика, який стирчав поміж латаття.

Із човна вони стрибнули на величезні кругляки, котрі правили за причал. Зайшли у дерев’яний одвірок і опинилися у якомусь довгому, вузькому й порожньому приміщенні, яке відгонило риб’ячим жиром та сечею. Ззовні будівля видавалася коротшою, частково її приховував густий ліс. Завширшки майстерня була всього метрів зо два, але завдовжки від краю до краю — не менш як шістдесят.

— Тут ставали з двох кінців майстерні й зсукували мотузку, — пояснила Кая перш, ніж Харрі прохопився спитати.

В одному кутку валялися три пляшки з-під пива, й було помітно, що хтось намагався розкласти вогнище. На протилежній стіні, перед кількома відірваними