Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов
Мчить в село і зразу в крик:
— А мені? А я? Хоч скач —
Це ж найвищий нині шик!..
І уже батьки Тамари
Обсідають «Промтовари» —
Треба ж втерти носа Гнату!
Й тягнуть доньці у кімнату
Хутра, коралі,
Джинси, шиньйони...
Наперегони!
Наперегони!
В Гната, бризнувши слізьми,
Жінка сплескує:— А ми?
А студентка наша мила
Що — теля у бога з'їла?
Може, нас не потіша?
Чи з лопуцька в нас душа?
Гнат скипів:— Зарадим лиху!
Донька наша не для сміху!
Що ми — бовдури, не люди?
Все дістанемо для Люди!—
Й нумо нишпорити всюди,
Добувать якусь обнову —
Н аймо дернішу,
«люксову»!
«Нашу зміну,— кажуть,— пестимо!»
Та не книгами чудесними,
Не виставою новою —
Зачаровують їх перснями,
Засліпляють мішурою.
Перла, браслети,
Броші, кулони...
Наперегони!
Наперегони!
Тож начіплюють дівчата —
Часто зовсім не до речі —
Тих оздоблень пребагато,
Полонить уже їх злато!
Так стають кумиром речі.
Що тут сказать?
Даються нам взнаки
Оці змагання-перегони,
Що затівають часом оні
Надміру запопадливі батьки.
Невже ж їм невтямки:
Дари привчивши виглядать з віконець,
Вирощують вони
Речопоклонниць!
нічний діалог
Жартівлива варіація вірша
Роберта Бернса «Фіндлей»
— Хто це там стука в пізній час?
«Пробач, це я — читач!»
— Уже всі сплять в будинку в нас!
«Ну й що ж!»— сказав читач.
— Як ти наважився прийти?
«Прийшов!»— сказав читач.
— Таж мій режим порушиш ти...
«Пробач!»— сказав читач.
— Тебе впусти лише сюди...
«Ану!»— сказав читач.
— Не обібратися біди!
«Пусте!»— сказав читач.
— Надовго мій розвієш сон...
«Невже?!»— сказав читач.
— Докорів висиплеш вагон...
«Яких?»— спитав читач.
— Що схематичністю грішу...
«Вгадав!»— сказав читач.
— Що нецікаво я пишу...
«Атож!»— сказав читач.
— Знов будеш лаять за роман...
«Який?»— спитав читач.
— Та за останній — «Лан і план».
«Нудьга!»— сказав читач.
— А прочитав же ти його?
«Ні: задрімав, пробач.
От з «К о р о л є в о ю М а р г о»
Очей не скліпив, бач!»
— Макулатуру, видно, здав?
«Авжеж!»—сказав читач.
— І мій роман туди попав?!
«Аж три!»— зізнавсь читач.
Валентин Лагода
КОЛИ ЯК
В свою кишеню лізе він
(Якби ж такий та був один!)
Так неохоче, мляво явно,
Немов торкається вогню.
Зате, як лізе у державну,—
Аж розчепірить п'ятірню!
Віктор Лагоза
ОСТАННЄ ЗЛО
Цапину шкуру вгледіла Коза,
Яку повісили у краєзнавчому музеї.
Скрапнула з ока їй така рясна сльоза,
Що навіть мокро стало на алеї.
— Мабуть, згадала про любов,
Про те, як ви ходили вкупочці на пашу?
Як добре, що не згас, не охолов
Вогонь в старенькім серці вашім! —
Голубка з даху вуркотить Козі.
— Не бійсь — не охолоне,—
Коза крутнулась на одній нозі.—
Таке ні в яких згадках не потоне —
Чого лиш поміж нами не було...
О нене!..
Та він іще вчинив останнє зло —
В музей пробивсь поперед мене!
Вільям Лігостов
ПРИТЧА ПРО ДВОХ ЗЯТІВ - ДУРНОГО І МУДРОГО
Не тоді це, люди, сталось,
Коли правив цар Горох...
Батько-мати видавали
Доньок заміж — зразу двох.
От вони зятям і кажуть:
«Звичай є такий, тому
Ось вам килим, ось машина —
Вибирайте, що кому».
Перший зять на килим глянув,
Аж прицмокнув язичком:
«Гарна вещ! Не буде зносу.
Але придане з брачком...
Це в казках літав килим,
У казках! А взагалі
На причеп до цеї штуки
Треба дати й «Жигулі».
Що ж, не варто дивуватись —
Зять, відомо, ласий взять.
Тож чекають батько-мати,
Що заправить другий зять.
Ну, а той із молодої
Не спускає ока, знай...
Каже: «Хай бере він килим
І машину теж — нехай.
А мені?.. І сам не знаю...
О! Надумався! Мені
Дайте в посаг за дочкою
Всі, що знаєте, пісні —
І веселі, і журливі,
І розважні, і меткі,
І теперішні, і давні,
І народні, і такі...»
Батько-мати остовпіли,
Дуже їм кортить спитать:
«Де ти, доню, очі діла!?
Чи не дурень другий зять?
Де ж це видано і чуто,
Щоб у придане — пісні?.."
Та зятьок затятий трапивсь:
«Або так — а ні, то й ні!»
Балачок і суперечок
Ще багато там було.
Я усе те пропускаю,
Бо весілля — загуло!
Ой співали батько-мати
І веселих, і журних,
Та і ловко ж як, їй-богу,
Діло ладиться у них!
День співають, другий, третій...
Вже змарніли із лиця,
Вже охрипли бідолахи,
А пісням нема кінця.
А зятьок не підганяє,
Заспокоює зятьок:
«Ви не дуже надривайтесь,
Ще повернете боржок...»
Рік минає, другий, третій...
Вже знайшлись онуки там.
Баба з дідом їх колишуть,—
І нема кінця пісням.
Перший зять тут на порозі,
Як Пилип із конопель:
«Хай і наших поколишуть,
Розтуди його в качель!»
Другий зять не гарячкує,
Слово мовив — і мовчок.
«Хай ідуть, якщо захочуть,
Та за ними ще ж боржок...»
Рік минає, другий, третій...
Килим той пожерла міль,
Геть із'їздився-зносився
Той швидкий автомобіль,
Перероблено роботи,
Пережито — тьмуща-тьма...
Вже і правнуки на часі,
А пісням кінця нема!
Баба з дідом кажуть зятю:
«Ділу треба класти край —
Нажилися ми доволі,
Помирати відпускай».
А у зятя у зіницях
Аж кипить лукавий сміх:
«Гарних ви пісень співали,
Та не всіх іще. Не всіх!»
...Так живуть вони і досі
В мирі, шані та добрі.
Сам оце недавно гостем
Був у їхньому дворі.
Та й до хати запросили —
Заспівав, загув народ,
Бо дурна без пісні чарка,
Як без хліба — сало. От!
Я сказав би ще... Та притчу
Вже давно пора кінчать.
Ну, а вам видніше, люди,
Де дурний, де мудрий зять,
Вільям Лігостов
МОНОЛОГ
одного молодого і вкрай знервованого киянина, якому, бачте, дуже кепсько живеться
В Боготі — гамени, в Панамі — банани,
В Нью-Йорку — вроздріб наркотики...
А в Києві?.. «Знову цвітуть каштани...»
А я потребую екзотики!
От Чікаго узять — там скучать не дадуть,
Встигай лиш хапати моменти.
На вулицю вийди вночі — приб'ють.
Гарантія — сто процентів.
А тут?.. Хоч до ранку горлай, гундось
Репертуар гульвіси —
І то пощастить, як трапиться хтось,
«Ліхтаря» під око підвісить.
Хіба це місто! Агро-промвінегрет!
Для пенсіонерів заводь тиха.
От і нудьгуємо — я і Кет,
Майже законна моя чувиха.
О!
