Людина повертається з минулого - Богоміл Райнов

його, — кажу. — Ніби на зустріч із вами пішов, але ще не повертався». — «В тому-то й справа, що не прийшов на зустріч. Я досі його чекав». — «Нема ще», — кажу. «Нічого, — відповідає, — я почекаю в його кімнаті». — «Його кімната замкнена». — «А ти відімкни». — «Не можу, — відповідаю, — відмикати чужу кімнату». — «Можеш, можеш. І швиденько, бо мені зовсім не до балачок!» Я вже казав вам, що то за людина. Такому пальця в рот не клади. Я дістав ключ, відімкнув, і Танев замкнув двері зсередини. В кімнаті він трохи забарився. А видно, дуже поспішав. Коли вийшов, ніс щось під пальтом. «Прибери в кімнаті, — каже, — бо я трохи порозкидав. Шукав одну річ, яку Медаров викрав у мене. І не прохопись, що я приходив сюди саме цієї ночі». — «А що Медарову сказати?» — запитав я, і в очах мені потемніло. «Медарову можеш сказати, що я тут був. Вдерся силоміць. Хай тепер приходить до мене по рахунок, хитрюга!» І вискочив.

— А ти що? Акуратненько прибрав у кімнаті, тобто знищив докази…

Ілієв мовчав.

— Слід було б добре тебе провчити, щоб ти зрозумів, коли треба мовчати, а коли — ні… Та в мене надто м який характер… Передчуваю, що й за тебе доведеться заступатися.

В погляді Ілієва були одночасно страх і надія.

— Гаразд, — кажу, — йди, бо той малий може тобі напсувати біля верстата! А план треба виконувати.

… В їдальні управління на мене чекала приємна несподіванка: юшка з квасолею і котлети. Ці дві страви я можу залюбки їсти й холодними. І все-таки, щоб бенкет не був зовсім заморожений, зігрів його на завершення цигаркою. Потім знову подався на вокзал. Сьогодні день далеких подорожей. Після станції Іскир настала черга мальовничого куточка Банкя. Я сидів у купе один. А самота, як правило, навіває мрії. Не знаю, чи казав вам, але я просто сентиментальний тип. Добре, що мені щастить приховувати це. Але в дану мить я саме дозволяю своїм мріям трохи розгулятися. Без надмірностей, звичайно. Уся моя фантазія обмежується тим, що я уявляю: поїзд мчить не в Банкя, а в Пернік. Соромно, правда ж?

Факт, але моя перша подорож до Перніка із букетом квітів лишилася й останньою. Натомість моя знайома не так давно приїхала до мене. І то — виключно у справах; ми мали одружитися. Вона приїхала в суботу, а в неділю повинна була відбутися скромна церемонія обміну автографами. Ми походили по крамницях. Дещо купили. Навіть випили. Взагалі провели передсвятковий день чудово. Шкода тільки, що свято не настало. В ту хвилину, як ми зайшли до мого помешкання, аби моя вчителька подивилася, де їй судилося жити, — пронизливо задзвонив телефон. А коли мій телефон так дзвонить, це означає, що мене запрошують не в белот грати.

«Негайно виїжджай у Пловдів. Сумнівна пригода…»

«Добре, — кажу, — але зі мною теж трапилася пригода: я одружуюсь».

«Свою відкладеш, — бубонить у трубці. — Більше нікому їхати. Вирушай негайно!»

— От бачиш, — кажу я своїй вчительці. — Цей телефон — застережливий знак, ти можеш ще відмовитися від нещасливого шлюбу.

А моя знайома всміхається і героїчно приховує свій справжній настрій:

— Я не звикла так швидко міняти рішення. Тиждень раніше, тиждень пізніше, яке це має значення? Адже наше життя у наших руках?

— У наших, — кажу, — та тільки почасти. Іноді я не буваю вдома і місяць, і два.

— Нічого. Будемо листуватися. Легковажна особа.

За два тижні я повернувся до столиці. І, звичайно, витратив скромну суму на розмову із Перніком: «Я до твоїх послуг, прошу!» Отже, моя вчителька приїхала знову. Це сталося зовсім недавно. Прекрасний недільний день. Ми дивилися фільм, у якому я запам'ятав тільки назву. Потім — традиційна прогулянка в ліс і короткий візит до Танушева.[13] Після того — вечеря в «Болгарії». Танці. Який жах! Знову мене примусили танцювати. Певно, я зовсім збожеволів, коли погодився. Взагалі — звичайна для таких випадків програма. Але програми не мають значення. Важливо, хто твій супутник, якщо ви розумієтесь трохи на цьому. Того вечора ми домовилися об'єднати наші долі першого січня. Підстава: треба бути справжнім Марком Тотевим,[14] щоб тобі подзвонили з роботи на Новий рік.

Отож чекаємо свята. І мріємо про Пернік. А Пернік, відповідно, думає про Софію. Раз існує побратимство між містами, чому б не встановити й шлюби між ними?..

Ці мрії і плавний ритм поїзда, видно, заколисали мене, і тільки тоді, коли вагон різко сіпнуло, я отямився і зрозумів, що це вже Банкя.

На пагорбі хатина. Невелика, але з тенденцією до розширення. Троє майстрів, — двоє у ватянках, а третій у бежевому пуловері, — поралися біля нової двокімнатної прибудови. Фруктовий садок, город, курчата. Поговоривши з майстрами, я з'ясував, що чоловік у бежевому пуловері і є Танев. Вірніше, Танев-брат, а головного, який постійно вислизає мені з рук, нема й тепер.

— Півгодини не минуло, як поїхав, — пояснив Танев-брат, обернувшися до майстрів.

Але ті мовчки робили своє діло.

— А чому він переселився до вас?

— Та ні, не переселився. Просто приїхав погостювати в мене. Оздоровитися. Лікарі прописали йому води. Наші джерела відомі.

Танев-брат говорив спокійно, з переконаністю людини, яка бреше не вперше. Він був невисокий, кремезний, наче досить стара, але ще міцна шафа. Обличчя мав червонясте від життя, близького до природи й алкоголю. Очі ніби сонні, невиразні.

— А відколи ваш брат оселився у вас, він весь час був тут? — запитав я, пахкаючи цигаркою.

— Ви часом не з міліції? — в свою чергу поцікавився хазяїн, хоча одразу зрозумів, що це саме так.

Я без зайвих розмов показав йому посвідчення і почекав відповіді. Чорні очі з пожовклим від алкоголю білком дивилися на мене спокійно і нахабно.

— Ну, — кажу, — надто довго вигадуєте відповідь.

— А, це ви про брата? — здогадався Танев, наче досі ми розмовляли про сузір'я Оріон. — Він поїхав. І півгодини не минуло.

— Це я чув. А раніше кудись їздив?

— Ви про те, чи раніше їздив? Нікуди не їздив. Весь час тут сидів.

— Усе тут? Ти диви! Три місяці сиділи обоє й дивилися один на одного.

Темні запалені очі дивилися на мене, як на порожнє місце.

— І останні дні теж був тут, правда ж?

— Тут. Чого йому десь ходити. Нам удвох весело. Гуляємо.

— І вчора по обіді теж був тут, га?

Танев замовк, але в його погляді не було й тіні ніяковості. Він просто ще не вирішив, що сказати про вчорашній