Людина повертається з минулого - Богоміл Райнов

— Танев відчинив дверцята й гримнув на Костова, який затаївся на задньому сидінні: «Ану, компаньйоне, вилазь!» Той виліз із машини, як мокра курка. «Давай і ти!» — гукнув Танев шоферові Андрєєву, — та швидше, поки сопілка не заграла!» — й замахнувся автоматом. Андрєєв вийшов і став коло машини. «Ну, що? Від'їжджаєш? — заревів Танев на Костова. — А колеги — вовкові в зуби, так? Навіщо тобі компаньйони, коли ти вкрав їхні гроші!» Костов мовчав. Що тут скажеш. Усе було ясно. Але Танев наче змилувався: «Ну, гаразд, — каже, — що було, то було. Як бачиш, ми людяніші за тебе. Поїдемо разом. Якщо вже старий лис подався, значить, пора». Костову наче камінь з плечей. «Разом, Лазаре, разом. Але треба поспішати, брате!» — «Коли відлітає літак? — питає Танев. — І що це за літак? Чи не завезе нас часом на фронт?» — «Та ні, транспортний літак, — відповідає Костов. — Вивозить офіцерів. Летить просто на Берлін». — «А хто ж нас пустить?» — допитується Танев. «Як хто? Полковник Кірхнер чекає на нас, ти його знаєш». — «Ну, коли так…» — проказав Танев… І прошив Костова автоматною чергою. Той упав. Тоді Танев обернувся до шофера. Він не любив Андрєєва. «Гей ти, — каже, — чого витріщився? Заспівай що-небудь!» І я здогадався, в чому справа. Андрєєв був веселун. Завжди наспівував наших пісень. Чи Танев сам почув, чи хто доніс. «Заспівай що-небудь!» Андрєєв не відповів. «Диви, як йому заціпило, — наче дивується Танев. — Ти хоч пісню про Катюшу знаєш?» — «Знаю», — відповідає Андрєєв і спокійно дивиться на нього. «Ну, то заспівай. Заспівай, тобі сказано!» Але Андрєєв навіть не поворухнувся. Потім тихо: «Я по команді не співаю». — «Ну, тоді й без пісні обійдемося», — кинув Танев й випустив ще одну чергу з автомата. Андрєєв поволі опустився на коліна, але не впав. «Клятий комуніст!» — гримнув Танев і розрядив у нього весь магазин…

Ілієв замовк, втупившись у землю. Я кинув цигарку. Вдалині глухо гуркотів мотор.

— Обидва миттю кинулися переносити валізи з «оппеля» в «мерседес». Потім знову всілися на задньому сидінні й Танев наказав: «На аеродром, і швидше! Коли не хочеш, щоб і тебе на той світ послав під гарячу руку». Він, певно, справді хотів позбутися мене, та ні він, ні Медаров не вміли водити машину. Коли дісталися до Божуриште, останній літак — отой, транспортний, щойно піднявся в повітря. Танев вилаявся. А Медаров не втримався й дорікнув: «Коли б не гаяв часу на допити й екзекуції, зараз би вже летіли!»— «Ти краще помовч, — відрізав Танев. — І без того ні на що не здатний. Треба негайно замести сліди, а там побачимо. — І знову скомандував мені: — Жени назад!» Приїхали на те ж місце. «Ану, вилазь, допоможеш!» — крикнув мені Танев. «Не можу, — белькочу, — мені кепсько!» Танев вилаявся, але не наполягав. Поспішав. Разом з Медаровим вкинули трупи в «оппель», облили бензином і відійшли. Танев загорнув у газету камінець, підпалив папір й жбурнув у машину. «Оппель» спалахнув, наче смолоскип, і невдовзі вибухнув. В цей момент пролунав відбій…

Ілієв знову замовк. А я закурив і пильно подивився на нього. Він сидів, так само втупивши погляд у землю.

— Потім?

— Потім ми повернулись. Я поставив машину, а вони кудись понесли валізи. Але перш ніж зникнути, Танев попередив мене: «Забудь усе, що бачив! Інакше те саме буде і з тобою».

— І тому ти мовчав.

— Авжеж… Та і яка користь розповідати… Доказів немає. Коли почався процес, навіть залишків «оппеля» не знайшли. Я сам ходив туди й на власні очі бачив: тільки слід горілого на землі, більше нічого. Певно, знову Танев потурбувався. Під час процесу все крутилося навколо збитків, завданих казні. Фактів, які б стосувалися вбивства чи махінацій з гестапо, не виявили… Медаров, зрозуміло, міг добре насолити Таневу, та навмисне не зробив цього. Він теж не вчора народився: якщо нашкодить Таневу, все одно себе не врятує. Навпаки, може бути гірше, коли з'ясується, що мав справи з гестапо. Сподівався тримати Танева у своїх руках. Нехай, мовляв, береже золото до того дня, коли Медаров прийде, щоб узяти своє…

— Він уже своє одержав, — зауважив я. — Лишив трохи і Таневу. Але досить про матеріальну сторону. Переходьмо до останніх подій. Ти й тут можеш дещо доповнити.

— Моє діло ясне, — пробурчав Ілієв. — Аби тільки вам пощастило схопити Танева раніше, ніж він пристукне мене.

— Пристукне… Отак просто… Ми ж не вночі сьомого вересня, не бійся. Ну?..

— Те, що я розповідав уперше, — все правда. Тільки дві подробиці пропустив…

— Побачимо.

— Увечері, виходячи з дому востаннє, Медаров сказав мені, що йде до Танева.

— Атож, справді дрібничку пропустив, — усміхнувся я. — Можеш і зараз про це не розповідати… А де вони мали зустрітися?

— У зруйнованій хаті, де стоїть машина Танева.

— А як вони домовилися про зустріч?

— Медаров весь час мене питав: чи не бачив я Танева, чи не дзвонив Танев… Сто разів казав йому, що не бачив. Та так воно й було. Я не бачив його до того дня, коли він пригнав машину на огляд. Тоді Танев сказав: «Якщо до тебе прийде Медаров наймати квартиру, не відмовляй. Хочу, щоб він був перед моїми очима». Медаров гадав, що я зустрічаюся з Таневим. І все повторював: «Як побачиш його випадково, не забудь попередити: Медаров велів передати, що нотатничок у коричневій оправі в нього, і якщо Танев спробує викручуватися, диви, нотатничок і заговорить». І щодня одне й те саме. «Передай йому, що нотатничок може проговоритися, так що, каже, хай Танев поміркує. А якщо я йому знадоблюся, ти знаєш, де мене шукати, — там, де я п'ю мастику». Певно, там і зустрілися, — у корчмі біля нас.

— Отже, ти передав це Таневу?

— Авжеж, передав. От їй-бо, за весь той місяць він з'явився тільки один раз, почав мене розпитувати про Медарова — що робить, де буває, хто приходить до нього, про що розмовляють. Ну, коли вже заходився розпитувати, я розповів йому все, що казав Медаров.

— А Танев?

— Нічого. Помовчав. І пішов.

— Коли це було?

— В останню суботу перед зникненням Медарова.

— Де ви зустрілися?

— На вокзалі. Танев стояв на пероні й чекав.

— Ясно. А про яку другу дрібницю ти забув мені розповісти?

— А, то про вечір, коли Медаров зник.

— Що про вечір?

— Ну, того ж вечора, одразу після півночі, біля дверей хтось подзвонив. Я думав, то Медаров, відчинив — дивлюся: на порозі стоїть Танев. «Де Медаров?» — питає. «Нема