Подаруй мені тата - Анна Дрімс

Ніка

Батьки хоч і не чекали на наш приїзд, але все одно були нам дуже раді. Тато почував себе краще. Доки ми з мамою розмовляли на кухні, він в іншій кімнаті грав із Надійкою.

— Ну, як там твоя нова робота? — цікавиться.

— Звільнилася сьогодні, — тихо відповідаю, зробивши ковток чаю.

— А Ігор?

— Мені страшно, — зізнаюся, сильніше стискаючи чашку в руках. — Надійка до нього починає звикати, постійно чекає…

— Може, варто переступити через себе? — запитує, беручи мене за руку. — Стільки років минуло. Та й Надя буде щасливою… і ти теж.

— Я? — обурююся. — Ні.

— Ну, у тебе ж після нього нікого…

— Так, не було, — обриваю її. — Ну, ти ж пам'ятаєш, я намагалася будувати стосунки.

— Тільки далеко вони не заходили, — давить.

— Мамо, ну не можу я так, — видихаю і роблю маленьку поправку. — Ще не можу…

— От і добре, — каже, погладжуючи тильну сторону моєї долоні. — Зрештою, все буде так, як потрібно… Поживете у нас кілька днів, відпочинете. На свіжому повітрі все ж таки краще.

Вечір, що залишився, ми проводимо спокійно, спілкуємося на відсторонені теми. Доня розповідає про свого великого зайця, якого їй подарував Градов, та обіцяє його обов'язково показати, коли вони приїдуть у гості.

Наступний день минає дуже спокійно, я із задоволенням проводжу час зі своєю родиною, мама затіялася з пиріжками — давно мені не було так добре. В якісь моменти мені навіть здавалося, що я повернулася в дитинство.

Все було спокійно доти, доки ввечері дочка не попросила пограти в гру на моєму телефоні.

— Надійко, принеси мені мою сумку, — прошу.

Без задніх думок дістаю смартфон, вмикаю і впадаю у невеликий ступор, бачачи двадцять сім пропущених. Більшість із них з незнайомих номерів, але кілька…

— Мамо, — смикає за руку дочка. — З тобою все добре? — занепокоєно цікавиться.

— Задумалася трохи, — усміхаюся, перекладаю погляд на маму. — П'ять пропущених від властительки квартири. Потрібно передзвонити. Іду до іншої кімнати.

Дзвоню. Хороша жінка, винаймаю у неї житло дуже давно. Практично не бачимося з нею. Раз на місяць скидаю їй гроші на карту.

— Антоніно Валеріївно, щось трапилося?

— Вероніка, намагалася вам додзвонитися з учорашнього дня. Розумієте, мій син несподівано повернувся до міста. Вирішив влаштуватися тут. Квартиру, в якій ви жили, потрібно протягом декількох днів звільнити.

— Ви розумієте, що я не встигну? — обурююся. — Мені треба знайти житло. Дайте бодай пару тижнів.

— Не можу. Це квартира сина, — беземоційно повідомляє.

— Отже, ви повернете гроші за ті півмісяця, які залишилися?

— Так, — з невеликою затримкою повідомляє. — Зателефонуйте, як закінчите з переїздом. Зустрінемось, я поверну вам гроші, а ви віддасте ключі, — дивуюся бездушності, адже вона знає, що я з маленькою дитиною, і все одно…

-Фу-у-ух, — втомлено видихаю, сідаючи на ліжко.

Стільки всього потрібно вивозити… Усі меблі… манатки… а ще потрібно все зібрати, винайняти вантажників, знайти квартиру… І на все це лише декілька днів…

Згадую, що Віта кілька місяців тому винайняла нову квартиру, розхвалювала рієлторшу, яка допомогла знайти їй житло та оформити все офіційно.

Якби в нас із господинею був хоч якийсь договір... а то навіть не очікувала, що вона так зробить.

Під час вагітності мені допомагали батьки, коли Наді виповнилося пів року, я знайшла непогану роботу та переїхала до квартири Антоніни Валеріївни. Договорів ніяких не укладали, все було на чесному слові.

Прошу подругу скинути номер, коротко розповідаючи про ситуацію. Вона одразу надсилає його в месенджері.

Дзвоню рієлторші, пояснюючи, що мені терміново потрібне житло на тривалий час, також говорю про те, що у мене є маленька дитина.

— Вероніко, постараюся вам допомогти. У мене є кілька варіантів якраз у вашому районі. — Ми можемо завтра зустрітися та подивитися квартири?

Перше враження про жінку — гарне. Уточнила усі нюанси. Одразу попередила про вартість своїх послуг. Ввічлива.

— Звичайно, — погоджуюсь.

— Добре. Трохи пізніше скину адресу та час у смс.

— Дякую.

Це просто якийсь жах… Як я втомилася від усього цього… Відпочила один день, настав час повертатися у реальність…

— Мам, — чую тихий голос Надійки, вона як мишка підходить до мене. — Тебе хтось образив?

— Ні, — посміхаюся, хитаючи головою. Вона сідає на ліжко поряд зі мною та обіймає. — Нам просто потрібно буде переїхати в нову квартиру, — говорю, обіймаючи у відповідь. — Побудеш у бабусі з дідусем без мене кілька днів, а я потім приїду та заберу тебе до нової квартири?

— Добре, — невпевнено відповідає і тягнеться до свого кулончика на шиї. — Як гадаєш, Дід Мороз забрав листа? — тихенько питає.

— Не знаю, — цілую її в маківку.

— А як не забрав? — невпевнено цікавиться.

— Може, ти загадала щось таке, що він не може виконати?

— Мамо, — підіймає на мене свої обурені блакитні очі. — Ну, він же чарівник, значить, може все.

— А якщо він боїться, що йому не вдасться до Нового року виконати твоє бажання? — акуратно питаю, міцніше притискаючи її до себе.

— Але в мене немає іншого бажання, — засмучено зізнається.

— Значить, чекатимемо, — резюмую.

— Добре, — погоджується. — Перевір, коли приїдеш додому.

Киваю.

— Ти хотіла пограти, — говорю, включаючи на телефоні її гру. — Тримай, а я піду з бабусею поговорю.

Надійка трохи відволікається, захоплюючись грою. Я в цей час спілкуюся з мамою, коротко пояснюючи їй всю ситуацію.

— Ви можете у нас жити.

— Мам, — обіймаю. — У Наді школа, смикати її по середині навчального року не дуже хочеться. Рієлторка пообіцяла допомогти.

— Ну, дивись сама. Якщо вважаєш, що так буде краще, роби. Ми за онучкою доглянемо.

— Дякую, — цілую в щоку. — Я тоді зараз поїду.