Втрата - Лінвуд Барклі

Але я не сказав нічого. Не міг примусити себе сказати ці речі. Але, з другого боку, я був також неспроможний сказати їй якісь слова розради, заспокоїти її, коли ми прибули додому. Ну, а телефонний дзвінок від племені ясновидців через посередництво студії «На крайній межі» роздратував мене ще більше. Я пішов до вітальні, увімкнув телевізор і став перемикати канали, не затримуючись на жодному більш як на три хвилини. Синтія з якоюсь гарячковою енергією стала прибирати та наводити лад у домі, пилососячи, миючи туалет, переставляючи посуд у буфеті. Їй треба було чимось зайнятися, чим завгодно, аби лиш уникнути розмови зі мною. Якби ми посварилися чи навіть побилися, з цього не було б великої користі, а так дім набув такого вигляду, що міг би взяти участь у конкурсі «Дім і сад».

Але я сказав Синтії, відокремивши у стосику пальцем ті твори, яким я ще не виставив оцінку:

— Я на тебе не лютий.

— Я тебе знаю, — сказала вона. — І знаю, коли ти сердитий. Я жалкую за те, що сталося. Мені шкода тебе, шкода Ґрейс, шкода того чоловіка, якому я завдала стільки клопоту. Я розтривожила себе, розтривожила нас усіх. Чого ти ще хочеш від мене? Що ще я можу сказати? Хіба я вже не ходжу консультуватися з докором Кінцлер? Що я маю робити ще, як ти гадаєш? Ходити до неї щотижня, а не через тиждень? Ти хочеш, щоб я прийняла якийсь наркотик, щось таке, що погамує мій біль, примусить мене забути все, що зі мною сталося? Це зробить тебе щасливим?

Я відклав свій червоний маркер.

— О Господи! — простогнав я.

— Ти був би щасливіший, якби я просто звідси пішла? — запитала Синтія.

— Не верзи дурниць.

— Може, ти знаєш якийсь інший спосіб і підкажеш, як мені бути? Я такого способу не знаю. І з мене теж усього цього вже досить. Ти думаєш мені дуже хочеться зустрічатися з тією ясновидицею? Ти думаєш, я не знаю, який безнадійний вигляд усе це має? Якою жалюгідною я здаватимуся, коли піду туди й муситиму вислухати все, що вона мені скаже? Але що ти зробив би на моєму місці? Що, якби це була Ґрейс?

Я подивився на неї.

— Ти навіть не кажи такого.

— Що, якби ми втратили її? Що, якби одного дня вона зникла? Припустімо, ми не знали б, де вона є протягом місяців, років? І ми не мали б жодного ключа, який би нам допоміг з’ясувати, що з нею сталося?

— Я не хочу, щоб ти так говорила, — мовив я.

— А потім раптом тобі зателефонувала б якась особа і сказала, що вона мала видіння або щось таке, що вона бачила Ґрейс уві сні і знає, де вона є. Невже ти скажеш мені, що не захотів би її вислухати?

Я зціпив зуби й відвернув погляд убік.

— Невже ти вчинив би так? Бо тобі не хотілося б здатися йолопом. Здатися розгубленим, здатися доведеним до розпачу? Але що, якби, якби був бодай один шанс із мільйона, що ця особа і справді щось знає? Що, якби вона раптом виявилася навіть не ясновидицею, а просто вважала б себе такою, що, якби вона справді щось бачила, бачила якийсь ключ, який вона витлумачила як ясновидіння або щось надприродне? І якби цей ключ і справді допоміг тобі знайти її?

Я обхопив голову долонями, і мій погляд зупинився на словах: «Найуславленіший твір містера Вітмена — це «Листя трави». Деякі люди думають, що там ідеться про марихуану, але насправді про марихуану там нічого нема, хоч і важко повірити, що чувак, який написав вірша під назвою «Я оспівую електричне тіло», не перебував під кайфом принаймні якийсь час».

Коли наступного дня я зустрівся з Лорін Велс, звернув увагу на те, що вона була не у своєму традиційному спортивному костюмі. Вона була в елегантній чорній футболці та в пошитих на замовлення джинсах. Синтія за двадцять кроків сказала б мені, якої вони моделі. Одного вечора ми дивилися «Американського ідола»[18] на відносно невеличкому й далеко не найліпшому екрані нашого телевізора, коли вона показала на учасницю конкурсу, яка верещала власну версію пісні Беті Мідлер «Вітер під моїми крильми», і зауважила: «Вона носить Сімку».

Я не знаю, якої моделі джинси були на Лорін — «Сімка» чи якісь інші, але вони їй дуже личили, і школярі чоловічої статі вигинали шиї, щоб подивитися на неї ззаду, коли вона проходила через залу. Я йшов в іншому напрямку, й вона зупинила мене.

— Як ваші справи сьогодні? — запитала вона. — Ліпше?

Якщо пам’ять мене не зраджувала, то я почував себе пречудово, коли ми останнього разу з нею зустрілися, але я відповів:

— Так, у мене все гаразд. А як ви?

— Окей, — сказала вона. — Хоч сьогодні мені довелося пережити велику прикрість. Моя однокласниця, з якою я навчалася в середній школі, загинула в автомобільній аварії в Гартфорді два дні тому, й подруга, з якою я підтримую зв’язок по Інтернету, щойно про це повідомила, і тепер настрій у мене дуже кепський.

— Вона була вашою близькою подругою? — запитав я.

Лорін злегка стенула плечима.

— Ми були однолітки й навчалися в одному класі. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб пригадати її, коли моя подруга назвала ім’я. Не скажу, щоб ми з нею були дуже близькими абощо. Вона сиділа за мною в одному або у двох класах. Але це завжди шок, ви ж розумієте, коли таке трапляється з людиною, яку ти знаєш. Це навіює тобі всілякі думки, примушує тебе зробити переоцінку цінностей, і тому я досі не можу оговтатись.

— Зробити переоцінку цінностей… — повторив я, не переконаний у тому, що та прикрість, яка спіткала Лорін, вимагає від мене слів співчуття. — Таке буває.

Я почуваю себе не менш кепсько, аніж будь-хто, коли хтось гине в автомобільній аварії, але Лорін забирала мій час, обговорюючи зі мною трагедію, в якій знайшов свою смерть не тільки хтось такий, кого я зовсім не знав, а й кого, як це стало очевидно, вона теж знала не дуже добре.

Діти снували туди-сюди, обминаючи нас і кружляючи навколо нас, бо ми стояли в самому центрі зали.

— Яка вона насправді? — запитала Лорін.

— Хто?

— Пола Мелой, — сказала Лорін. — Жінка з телестудії «На крайній межі». Чи вона така сама