Втрата - Лінвуд Барклі
— Він іде геть, — сказала Синтія з панічним розпачем у голосі.
Я рвучко обернувся. Незнайомець був уже на ногах. Він востаннє обтер рота паперовою серветкою, зібгав її в руці й поклав на паперову тарілку. Він залишив свою тацю на місці, не поніс її до сміттєвого кошика й пішов у напрямку туалетів.
— Хто це, інспектор Клузо? — запитала Ґрейс.
— Ти не можеш піти за ним до нужника, — остеріг я Синтію.
Вона сиділа, мов заклякла, спостерігаючи, як незнайомець звернув у коридор, що вів до чоловічих і жіночих туалетів. Він повернеться звідти, і вона може його зачекати.
— Ти підеш до чоловічого туалету? — запитала Ґрейс у матері.
— Їж своє морозиво, — знову відказала їй Синтія.
Жінка в синьому жакеті, що сиділа за сусіднім столом, колупалася у своєму салаті, вдаючи, ніби вона нас не слухає.
Я зрозумів, що маю лише кілька секунд на те, щоб переконати Синтію не робити того, про що ми потім усі пожалкуємо.
— Пам’ятаєш, як ти мені сказала, коли ми тільки познайомилися, що постійно бачиш людей, які здаються тобі твоїми рідними?
— Скоро він знову з’явиться. Якщо звідти немає іншого виходу. Чи немає там іншого виходу, з того боку?
— Не думаю, — сказав я. — Ці почуття є для тебе цілком нормальними. Ти шукала рідних протягом усього свого подальшого життя. Пам’ятаю, кілька років тому я дивився передачу за участю Лері Кінґа,[16] і вони показували сюжет про чоловіка, чий син був убитий Симпсоном (здається, його прізвище було Ґолдмен), і він розповів Лері, що їхав в автомобілі й побачив, що хтось веде машину так, як водив її його син, і він погнався за тією машиною, щоб ближче роздивитися водія, тільки для того, аби переконатися, що то не його син, хоч і знав, що його син мертвий, знав, що шукати його немає ніякого сенсу…
— Ти не знаєш, мертвий Тод чи ні, — сказала Синтія.
— Справді, я не знаю. Але я зовсім не про те хотів тобі сказати. Я мав на увазі, що…
— А ось і він. Він прямує до ескалатора.
Вона підхопилася на ноги й побігла.
— Прокляття! — вигукнув я.
— Тату! — скрикнула Ґрейс.
Я обернувся до неї.
— Залишайся тут і нікуди не йди, зрозуміла?
Вона кивнула, ложечка з морозивом застигла напівдорозі до її рота. Жінка, що сиділа за сусіднім столом, знову подивилася на нас, і я перехопив її погляд.
— Пробачте мені, — вибачився я, — чи не подивитесь ви за моєю донькою лише хвилину або дві?
Вона дивилася на мене, не знаючи, що мені відповісти.
— Не більш як дві хвилини, — мовив я, намагаючись переконати її, а тоді підхопився на ноги, не давши їй змоги сказати «ні».
Я побіг за Синтією. Мені пощастило побачити голову чоловіка, за яким вона гналася, що вже зникала в натовпі, коли він спускався по ескалатору. Продовольчий поверх був так заповнений людьми, що Синтії довелося проштовхуватися крізь густий натовп, і коли вона ступила на верхню сходинку ескалатора, то між нею й тим чоловіком було з півдесятка людей і стільки ж їх було між Синтією та мною.
Коли незнайомець зійшов з ескалатора, він швидко рушив у напрямку виходу. Синтія намагалася обминути молоде подружжя, яке було перед нею, але вони тримали перед собою на сходах дитячого візка, який небезпечно розгойдувався, і вона зазнала невдачі.
Коли вона доїхала до кінця, то бігцем кинулася наздоганяти незнайомого чоловіка, який був уже майже біля дверей.
— Тоде! — крикнула вона.
Незнайомець ніяк не зреагував на її крик. Він штовхнув перші двері, дозволив їм зачинитися за собою, штовхнув другі, вийшов назовні й попрямував до паркувального майданчика. Я майже наздогнав Синтію, коли вона пройшла крізь перші двері.
— Синтіє! — гукнув я.
Але вона звернула на мене не більше уваги, аніж той чоловік звернув на неї. Вибігши назовні, вона знову гукнула: «Тоде!» і знову без жодного результату, а тоді наздогнала того чоловіка і схопила його за лікоть.
Він обернувся, отетерівши від подиву, коли побачив перед собою цю засапану жінку з диким і нестямним поглядом широко розплющених очей.
— У чому річ? — запитав він.
— Пробачте мені, — сказала Синтія, замовкнувши на хвилю, щоб перевести подих. — Але, здається, я знаю вас.
Я вже був поряд із нею, і незнайомець подивився на мене, мовби запитуючи: «Що тут, у дідька, відбувається?»
— Не думаю, — повільно проказав незнайомець.
— Ви — Тод, — заявила Синтія.
— Тод? — він похитав головою. — Пробачте, леді, але я не знаю…
— Я знаю, хто ви, — сказала Синтія. — Я бачу у вас мого батька. У ваших очах.
— Пробачте їй, — перепросив я чоловіка. — Моїй дружині здалося, що ви її брат. Вона не бачила його дуже давно.
Синтія сердито обернулася до мене.
— Я ще не втратила розум. — І, звертаючись до незнайомця, запитала: — Тоді хто ж ви такий? Скажіть мені, хто ви такий?
— Леді, я не знаю, в чому ваша довбана проблема, але не втягуйте мене в неї, гаразд?
Я спробував стати між ними двома й, говорячи так спокійно, як тільки міг, сказав незнайомому чоловікові:
— Я знаю, повірте мені, що прошу у вас дуже багато, але, можливо, якби ви могли сказати нам, хто ви такий, це повернуло б моїй дружині спокій.
— Ви збожеволіли, — сказав він. — Я не зобов’язаний це робити.
— От бачиш? — вигукнула Синтія. — Це ти, Тоде, але з якоїсь причини не хочеш у цьому зізнатися.
Я відвів Синтію вбік і сказав:
— Дай мені хвилинку.
Потім повернувся до незнайомця й пояснив:
— Родина моєї дружини зникла багато років тому. Вона дуже давно не бачила свого брата, а ви, певно, маєте якусь схожість із ним. Я вас зрозумію, якщо ви скажете «ні», але якби ви показали мені якесь посвідчення особи, водійські права або щось таке, це дуже допомогло б. Це прояснило б цю ситуацію раз і назавжди.
Він вивчав моє обличчя кілька хвилин.
— Їй треба лікуватися, й ви це знаєте, — мовив він.
Я нічого не відповів.
Нарешті він зітхнув, похитав головою і дістав свій гаман із задньої кишені. Він розкрив його й показав мені пластикову картку.
— Ось, — сказав він, подаючи її мені.
То були права водія, видані в Нью-Йорку на ім’я Джеремі Слоуна з адресою в
