Втрата - Лінвуд Барклі

Ми повернули на під’їздну алею. Я відчинив задні дверці, відстебнув Ґрейс і поніс її в дім, увійшовши слідом за Синтією до вітальні. Вона йшла поперед мене й увімкнула світло на кухні, коли я попрямував до сходів, щоб віднести Ґрейс до її ліжка.

— Тері, — покликала Синтія.

Зазвичай я мав би їй відповісти: «Я буду через секунду» й спочатку віднести Ґрейс нагору, але було щось у голосі моєї дружини таке, що примусило мене увійти до кухні негайно.

І я туди увійшов.

Посеред кухонного столу лежав чорний чоловічий капелюх. Старий, зношений, вилинялий фетровий капелюх.

Розділ дванадцятий

Вона спробувала нахилитися до нього так близько, як тільки могла, і прошепотіла:

— Заради неба, ти хоч слухаєш мене? Я подолала таку дорогу, а ти навіть не хочеш розплющити очі. Ти думаєш, мені легко сюди дістатися? Ти наразив мене на великі випробування. Я доклала стількох зусиль, а все, що треба зробити тобі, — це прокинутися на кілька хвилин. Ти можеш спати протягом цілого дня. Я тут перебуватиму зовсім трохи.

Дозволь-но мені сказати тобі дещо. Поки що ти не покинеш нас. Ти побудеш із нами трохи довше, це напевне. Коли для тебе настане час піти, повір мені, ти знатимеш про це першим.

І тоді він, здавалося, зробив спробу прошепотіти щось.

— Що ти сказав? — запитала вона. Вона могла лише вгадати його запитання. — А, ти про нього. Він не зміг сьогодні прийти.

Розділ тринадцятий

Я обережно поклав Ґрейс на кушетку у вітальні, підсунув подушку їй під голову й повернувся на кухню.

В очах Синтії був такий жах, ніби вона дивилася на дохлого пацюка, а не на старий фетровий капелюх. Вона відступила від стола так далеко, як тільки могла, й тепер стояла, прихилившись спиною до стіни.

Мене налякав не сам капелюх, налякало те, як він сюди потрапив.

— Побудь біля Ґрейс хвилинку, — мовив я.

— Будь обережний, — застерегла Синтія.

Я піднявся сходами нагору, увімкнув світло в кожній кімнаті й заглянув у кожну. Оглянув туалетну, потім вирішив іще раз зайти до всіх інших кімнат, зазирнув у стінні шафи, під ліжка. Усе здавалося таким, яким і мало бути.

Я повернувся на перший поверх, відчинив двері до нашого незакінченого підвалу. Спустившись до кінця сходів, я повів навкруг себе рукою, спіймав шнурок і ввімкнув лампочку.

— Що ти там бачиш? — гукнула Синтія згори.

Я побачив пральну машину й сушилку, лаву, завалену всіляким мотлохом, згорнуте розкладне ліжко. Більше нічого там не було.

Я повернувся нагору.

— Будинок порожній, — сказав я.

Синтія все ще не могла відірвати погляду від капелюха.

— Він був тут, — сказала вона.

— Хто був тут?

— Мій батько. Він був тут.

— Синтіє, хтось був тут і залишив на столі цього капелюха, але до чого тут твій батько?

— Це його капелюх, — сказала вона значно спокійнішим голосом, аніж я сподівався від неї почути.

Я підійшов до столу і хотів схопити капелюха.

— Не чіпай його! — сказала Синтія.

— Він мене не вкусить, — промовив я і затиснув криси між великим і вказівним пальцями, а потім узяв його обома руками, перекинув, зазирнув усередину.

Це був старий капелюх, поза всяким сумнівом. Краї крисів були брудні, обшарпані, підкладка потемніла від багаторічних виділень поту, ворс місцями стерся до блиску.

— Це просто капелюх, — мовив я.

— Заглянь усередину, — сказала вона. — Мій батько багато років тому загубив кілька капелюхів, у ресторанах люди помилково брали його капелюх замість свого, одного разу й він забрав чийсь чужий, тоді він узяв маркер і написав із протилежного боку стрічки літеру «К». Тобто «Клейтон».

Я пробіг пальцем під стрічкою, відвернув її й побачив літеру «К» на тому самому місці, де вона й мала бути, майже на потилиці. Я повернув капелюх так, щоб і Синтія змогла її побачити.

Їй перехопило подих.

— О Господи…

Вона ступила до мене три обережні кроки, простягла руку. Я подав їй капелюх, і вона взяла його, тримаючи його так, ніби це була якась дорогоцінна річ із гробниці фараона Тутанхамона. Якусь мить вона шанобливо тримала його в руках, а потім повільно наблизила до свого обличчя. Я був подумав спочатку, що вона хоче його надіти, але натомість вона піднесла його до носа й понюхала.

— Це його капелюх, — сказала вона.

Я не став сперечатися. Знав, що відчуття запаху, мабуть, буває найсильнішим, коли треба відновити спогади. Я нам’ятаю, як уже в дорослому віці я відвідав будинок свого дитинства — з якого батьки виїхали, коли мені було чотири роки — і запитав у його тодішніх власників, чи вони не стануть заперечувати, якщо я розглянуся навколо. Вони були дуже люб’язні, й хоч розташування різних речей у домі, скрипіння четвертої сходинки, коли я підіймався на другий поверх, вид заднього подвір’я з вікна кухні були дуже мені знайомі, але тільки тоді, коли я встромив свого носа в льох і вловив запах кедра, змішаний із вогкістю, у мене пішла обертом голова. Уся повінь спогадів прорвала греблю саме тієї миті.

Тому я добре собі уявляв, що відчувала Синтія, коли тримала капелюх так близько до носа. Вона відчула запах свого батька.

Вона знала, що це його капелюх.

— Він був тут, — сказала вона. — Він був тут, у цій кухні, в нашому домі. Чому, Тері? Навіщо він сюди прийшов? Навіщо він це зробив? Навіщо залишив свій клятий капелюх, але не почекав, коли ми повернемося додому?

— Синтіє, — почав я, докладаючи зусиль, щоб мій голос звучав рівно, — я згоден визнати, що це капелюх твого батька, і якщо ти це кажеш, я тобі вірю, але той факт, що ми знайшли цього капелюха тут, не означає, що його залишив твій батько.

— Він ніколи нікуди