Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз
Коррідон стримався, аби не позіхнути. Він був геть змучений і відчував, що його голова немовби напхана ватою.
— Ну, а тепер, коли ви зустрілися зі мною, яким буде ваш наступний крок?
— Не знаю. Я збирався звернутися до поліції, та якщо ви не хочете, щоб я це робив — що ж, я не звертатимусь.
— Ми не можемо звертатися до поліції, — нетерпляче сказав Коррідон. — Що нам насправді потрібно зробити — то це знайти Меллорі. Чи знали ви, що він має сестру?
— Сестру? — Ренлі мав здивований вигляд. — Я знав, що він має тітку, але про сестру ніколи не чув. Ви впевнені?
— Про неї мені розповіла Рита Аллен. Сестра Меллорі телефонувала до неї кілька років тому й залишила номер свого телефону. Мені пощастило знайти його у старій адресній книзі у Ритиній спальні. Тоді я перевірив цей номер у довіднику. Її звати Енн Меллорі, й вона мешкає за адресою Чейні-вок, 2-А, художні студії. Я маю намір побачитися з нею сьогодні, після того як висплюся. — Коррідон доторкнувся до пластиру на своїй щоці. — І ось іще дещо, про що я вам досі не розказав. Я випадково зустрівся з Меллорі. — І він розповів Ренлі про те, як ходив до квартири Крю і що там сталося.
— Він подумав, що ви — це я? — запитав, помітно вражений, Ренлі. — Я ж бо ніколи не зробив йому нічого лихого.
— Якби він збирався вбити, то вистрілив би вдруге замість того, щоби втікати геть, — зауважив Коррідон.
Але Ренлі був явно засмучений.
— Ми з ним завжди добре ладнали. Отак узяти й вистрілити...
— Кажу вам, він умисне схибив. Він стріляв не для того, щоб убити.
— Мені це не до вподоби, — наполягав Ренлі. — Ви впевнені, що то був Меллорі?
— Хай би хто то був, він мав незвичайний голос; такий собі хрипкий шепіт. І він назвав ваше ім'я. Хто ще то міг бути?
— Слушно, — мовив Ренлі. — То не міг бути ніхто інший.
— Що ж, наразі забудьте про це. Я збираюся спати. Для однієї ночі я мав аж задосить пригод. Хочете заночувати тут, чи підете назад, до тих двох?
— Назад я не збираюся, — наполегливо сказав Ренлі. — Якщо ви не заперечуєте, я заночую тут. А завтра, можливо...
— Атож, завтра. Ранок покаже. Тоді ми з вами й поговоримо. Можете спати на софі. Я принесу вам ковдру.
Зручно влаштувавши Ренлі, Коррідон пішов до своєї спальні та зачинив за собою двері. Та заснув він не одразу. Він думав про Ренлі й вирішив, що вранці переконає його повернутися до змовників. Мати друга у ворожому таборі — то правильна тактика, і Коррідон відчував, що може довіряти Ренлі. Можливо, йому вдасться дістати пістолет і розписку. Якщо він це зробить, то половина Коррідонових проблем буде вирішена. Зранку він поговорить з Ренлі про це.
А коли Коррідон нарешті заснув, то бачив тривожні сни. Цього разу в ногах його ліжка сиділа Рита Аллен і намагалася щось йому сказати. Та щоразу, коли вона вже ось-ось мала заговорити, з темряви простягалася рука, що затуляла їй рота, — рука Браяна Меллорі.
2
Зранку, коли за кілька хвилин по десятій Коррідон приплентався на кухню, Ренлі саме варив каву.
— Про це вже пишуть у газетах, — сказав Ренлі, його обличчя напружилося, тамуючи збудження та неспокій. — Стосовно Крю.
Коррідон торкнувся пальцями волосся та буркнув:
— Ну, то про що там пишуть?
— Поліція хоче допитати... втім, вам краще прочитати все самому. Газета — у вітальні.
— Є щось про Риту?
— Ні. Але той власник тютюнової крамниці дав поліції ваш опис, і то вельми докладний.
Коррідон кисло вишкірився.
— Я ж казав вам, що так і буде.
Він увійшов до вітальні. Новини на першій шпальті були присвячені знахідці тіла Крю. Була на сторінці й світлина тютюнника, який стояв у дверях своєї крамниці. В інтерв'ю репортерові він сказав, що бачив, як з квартири Крю, приблизно в той час, коли небіжчик зустрів свою смерть, виходив якийсь високий, рум'янолиций, міцної статури чоловік, вбраний у тренчкот і сірого повстяного капелюха. Поліція, йшлося далі у тій статті, прагне чимшвидше допитати цього чоловіка, сподіваючись, що той зможе пролити світло на цей злочин, який на позір скидається на вбивство з метою помсти, адже з квартири, схоже, нічого не зникло.
Увійшов Ренлі, несучий тацю з грінками та кавником.
— Справжня веремія закрутиться, коли вони знайдуть Риту, — сказав Коррідон, наливаючи собі горнятко кави. — Мені треба буде забезпечити собі якесь алібі.
— А ще вам краще позбутися тренчкота і капелюха, — порадив Ренлі. Зараз він здавався більше схожим на колишнього себе; менше нервувався й виявляв більше готовності стати у пригоді. — Якщо вони знайдуть їх тут...
— Маєте слушність. Можливо, ви це й зробите для мене? Я поскладаю їх до валізи. А тоді ви віднесете ту валізу до клубу «Аметист» — це неподалік Фріт-стріт — і віддасте її Еффі Роджерс, гаразд? Скажіть їй, що це від мене і що я хочу, аби вона якийсь час потримала валізу у себе. Ви зробите це?
— Звичайно, — охоче сказав Ренлі. — А як щодо алібі?
— Це вже я залагоджу, — відказав Коррідон. — А зараз послухайте мене. Я міркував щодо вас. Ви сказали, ніби шкодуєте, що втягнули мене у цю справу. Що ж, гаразд, але чи подасте ви руку допомоги, аби витягти мене з тієї халепи, в якій я опинився?
— Звісно, що так, — одразу відгукнувся Ренлі. — Саме тому я й прийшов до вас учора вночі. І, як я вже казав, охоче допоможу. Можу звернутися до поліції, або ж вчиню так, як ви уважатимете за найкраще.
— Я хочу, щоби ви повернулися до тих двох. — І, коли Ренлі вже збирався заперечити, Коррідон поквапливо продовжив: — Вони надто підступні, аби залишати
