Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз

— Зараз уже трохи запізно для того, щоби втрачати сміливість, — сказав Коррідон. — До поліції звертатися не варто. Що нам насправді потрібно, то це знайти Меллорі, і то швидко.

— Та невже ви не розумієте? — сказав Ренлі, ударивши кулаком по бильцю фотеля. — Якщо я піду до поліції й розповім, як усе було насправді, це зніме з вас усі підозри. Я не дозволю їм перекласти на вас провину за вбивство Крю.

— Поліція вже чимало років тільки й чекає нагоди, щоб упіймати мене на гачок, — відказав Коррідон, невгамовно крокуючи невеличкою кімнатою туди й назад. — Вони вам не повірять. До того ж, завтра десь о цій самій годині мене вже розшукуватимуть за звинуваченням у ще одному вбивстві.

Вражений Ренлі аж підскочив у фотелі.

— Ще одне вбивство? — повторив він. — Що ви маєте на увазі?

— Сьогодні ввечері я був удома в Рити Аллен. Вона впала зі сходів і зламала шию.

— Але ж це — не вбивство...

— Хіба ні? — сказав Коррідон. — Її зіштовхнули. Річ у тому, що я був там. Рано чи пізно водій таксі, який підвозив нас із Ритою до її будинку, дасть поліцянтам мій детальний опис. А крім того, коли я полишав квартиру Крю, мене бачив продавець з тієї тютюнової крамнички, що на долішньому поверсі будинку. І він теж рано чи пізно дасть свої свідчення. А тоді знайдеться якийсь розумака поліцейський, який здатен скласти два і два докупи — і мене неодмінно звинуватять.

— Але хто ж її зіштовхнув? — запитав Ренлі, схиляючись уперед. — І звідки ви знаєте, що її саме зіштовхнули?

— Невже ви не здогадуєтеся? Я думаю, це зробив Меллорі.

Ренлі здригнувся.

— Я у це не вірю.

— Не розумію, чому. Думаю, Меллорі вже був у будинку, коли ми з Ритою туди приїхали. Вона виказувала таємниці, та ще й половину всього того часу репетувала не своїм голосом. Потому піднялася сходами нагору, щоби принести мені дещо, і тоді він її штовхнув. Якщо це був не Меллорі, тоді хто це міг бути?

Ренлі зблід.

— Це неймовірно, — сказав він і знесилено відкинувся у фотелі.

— Чому ви так думаєте? Під час нашої першої зустрічі ви тільки про Меллорі й говорили. Він — убивця, він і такий, і сякий. То чому це вбивство раптом стало видаватися вам таким неймовірним? — запитав Коррідон. — Ви геть не схожі на холоднокровного месника. Як ви взагалі ув'язалися в цю безглузду авантюру та пристали до змовників, які задумали вбити Меллорі? Це вам аж ніяк не личить.

— Ні, — стражденно сказав Ренлі. — По суті, я не придатний взагалі ні до чого. — Він повагався, а тоді зважився й поринув у розповідь: — Усе своє життя я певною мірою був невдахою. Гадаю, що я так ніколи по-справжньому й не подорослішав. Ще змалечку я захоплено читав дешеві пригодницькі романи. Кохався у тих історіях про небезпечні авантюри, та й самому закортіло пережити щось подібне. Коли Жанна сказала, що має намір переслідувати Меллорі, хай би де той був, і вирушає на його пошуки, ця ідея видалася мені привабливою. Втім, я ніколи не думав, що Жанні вдасться його знайти, інакше б ніколи не пристав до цієї змови. — Ледь помітний рум'янець розлився його понівеченим обличчям. — Правду кажучи, мені було страшно повертатися до Англії та намагатися шукати роботу. Я й до того був доволі нездалий працівник, а вже нині, з однією рукою... — Ренлі не шукав співчуття, він просто стверджував факт. Помовчавши трохи, він продовжив: — Я волів би залишитися з ними у Франції. Гарріс і Любіш мали трохи грошей. Поки ми трималися разом, вони охоче ділилися з нами, чим могли. Нам доводилося жити в доволі суворих умовах, але жилося нам добре, вільно та безтурботно. Я почав отримувати грошову допомогу, що виплачувалася учасникам війни, та зміг вносити свою лепту до спільних коштів, а коли гроші закінчувалися, Гарріс завжди охоче позичав мені фунт-другий. Наше життя видавалося мені втіленим пригодницьким романом, і так тривало аж до смерті Гарріса. Його загибель глибоко мене вразила, хоча тоді я не вірив, що до неї причетний Меллорі. Чомусь я й досі у це не вірю. Гарріс був доволі дивний. Він дуже боявся води. А знайшли його у ставку. Якщо він випадково у нього впав, то міг запанікувати. Він не умів плавати. Я й досі не вірю, що його вбив Меллорі.

А тоді загинув Любіш, і я вже не знав, що й думати. Це могло бути нещасливим випадком. Жанна присягалася, що то справа рук Меллорі, та звідки вона могла це знати? Зрештою, Любіш міг просто випасти з потяга. — Ренлі потер коліно долонею своєї єдиної руки та втупився очима у вичовганий килим. — А тоді Жанна сказала, що надійшла моя черга шукати Меллорі. Та я не хотів його шукати. Він мені подобався. Він-бо насправді був чудовим хлопцем. — Обличчя Ренлі посвітлішало. — То був славний парубок, який не боявся ні чорта, ні Бога, і я присягаюся, що він не міг зрадити П'єра, злякавшись того, що йому могли заподіяти гестапівці. Не було в тому хлопцеві ані дещиці малодушності. — Ренлі пригладив пальцем вуса, і його обличчя стурбовано спохмурніло. — Отоді я й запропонував їй залучити допомогу ззовні. Це виявилося збіса важкою роботою, проте я врешті-решт таки зумів переконати Жанну. І зараз я про це шкодую. Мені справді дуже шкода, що втягнув вас у цю справу.

— І мені також, — похмуро мовив Коррідон.

— Але, розумієте, я досі не міг повірити у те, що Жанна справді мала намір доручити вам убити Меллорі. Але зараз я усвідомив, що ці двоє ні перед чим не зупиняться. — Він неспокійно совався у фотелі, то випростовуючи свої довгі ноги, то закидаючи їх одна на одну. — Ян застрелив Крю після того, як я покинув квартиру, аби піти за вами слідом. Коли я повернувся, він перестрів мене на розі вулиці та сказав, що Жанна вирішила переїхати і що повертатися до квартири Крю небезпечно. Вже тоді я здогадався, що щось сталося, але не наважився запитати прямо. Жанна знайшла для нас кімнати у жахливому готельчику