Затемнення - Стефані Маєр

— Щось не так?

Як же просто говорити з Анжелою! Коли вона отак ставила питання, я була впевнена, що це не просто смертельна цікавість чи вишукування нових пліток, як було б із Джесикою. Анжела переймалася тим, що я засмучена.

— Ох, він розізлився на мене.

— Це важко уявити, — сказала вона. — А за що він розізлився?

Я зітхнула.

— Пам’ятаєш Джейкоба Блека?

— А-а, — мовила вона.

— Так.

— Він ревнує.

— Ні, не ревнує… — я мусила тримати рот на замку. Нормального пояснення цьому не існувало. Але мені все одно хотілося поговорити — я і не здогадувалася, що так зголодніла за людським спілкуванням. — Едвард гадає, що Джейкоб… погано на мене впливає. Наче він… небезпечний. Пам’ятаєш, скільки проблем було в мене кілька місяців тому… Але це все просто смішно. Я здивувалася, коли Анжела похитала головою.

— Що? — запитала я.

— Белло, я бачила, як Джейкоб Блек на тебе дивиться. Б’юся об заклад, що вся справа у ревнощах.

— З Джейкобом усе не так.

— Для тебе — можливо. Але для Джейкоба…

Я насупилася.

— Джейкоб знає про мої почуття. Я йому все розповіла.

— Едвард лише людина, Белло. Він реагує, як будь-який інший хлопець.

Я скривилася. На це в мене не було відповіді.

Вона торкнулася моєї руки.

— Він скоро заспокоїться.

— Сподіваюся. У Джейка зараз тяжкі часи. Я йому потрібна.

— Ви з Джейкобом дуже близькі, чи не так?

— Ми як одна родина, — погодилась я.

— А Едвард його недолюблює… Тобі має бути складно. Мені цікаво, як би в такій ситуації поводився Бен? — замислилася вона.

Я злегка усміхнулася.

— Мабуть, так само, як будь-який інший хлопець.

На її устах з’явилася широка усмішка.

— Мабуть.

Потім вона змінила тему. Анжела була не з тих, хто полюбляє пхати носа в чужі справи. Здавалося, вона відчула, що я не хочу — не можу — сказати більше.

— Учора я дізналася, в який гуртожиток мене поселять. Як завжди — той, що найдалі від навчального корпусу.

— А Бен уже знає, куди поселять його?

— Найближчий гуртожиток від корпусу. Йому пощастило. А ти? Вже вирішила, куди поїдеш?

Я опустила погляд, уважно вивчаючи власні незграбні каракулі. Якусь мить я уявляла Анжелу та Бена в університеті Вашингтона. Вже за декілька місяців вони поїдуть до Сієтла. Чи буде там на той час безпечно? Чи втечуть вампіри-перволітки кудись в інше місце? Чи знайдуть вони для себе інше місто, що здригатиметься від жахливих газетних заголовків?

Чи буду я причетна до тих нових заголовків?

Я постаралася викинути це все з голови і відповіла на її запитання із запізненням:

— Гадаю, що в Аляску. Університет Джуно.

В її голосі прозвучало здивування.

— Аляска? О-о. Справді? Тобто, це чудово. Просто я гадала, що ти поїдеш… у тепліше місце.

Я засміялася, досі дивлячись на конверт.

— Форкс дещо змінив мої погляди на життя.

— А Едвард?

Хоча від звуку його імені у мене в шлунку затріпотіли метелики, я підвела погляд і широко усміхнулася.

— Його також не лякає холод Аляски.

Вона усміхнулася у відповідь.

— Ну, звичайно, — вона зітхнула. — Але це так далеко. Я сумуватиму за тобою. Ти писатимеш мені на мейл?

Я замовкла, накрита хвилею суму. Можливо, не треба зближуватися з Анжелою зараз. Але чи не гірше пускати на вітер оці останні шанси? Я попроганяла погані думки, щоб пожартувати у відповідь.

— Якщо зможу друкувати після цього, — і кивнула в бік підписаної мною гори конвертів.

Ми обидві засміялися, і потому стало легко щебетати невимушено про заняття та основні предмети, поки закінчували решту конвертів — лишалося тільки про них не думати. Сьогодні були й вагоміші приводи для хвилювання.

Я ще допомогла наклеїти марки. Мені було страшно йти додому.

— Як рука? — запитала Анжела.

Я поворушила пальцями.

— Гадаю, вона відійде… одного дня.

Внизу грюкнули двері, й ми підвели голови.

— Анж? — гукнув Бен.

Я спробувала усміхнутися, але мої губи тремтіли.

— Здається, це сигнал, що мені пора додому.

— Ти не мусиш іти. Хоча Бен, напевно, збирається розказати мені про фільм… у подробицях.

— Та й Чарлі хвилюється, де я.

— Дякую за допомогу.

— Я гарно провела час. Нам обов’язково треба придумати щось таке. Було приємно побути у дівочій компанії.

— І мені також.

Хтось легенько постукав у двері спальні.

— Заходь, Бене, — сказала Анжела. Я звелася на ноги і потягнулася.

— Здоров, Белло! Ти вижила, — Бен швидко привітався і сів на моє місце поряд з Анжелою. Він оцінив поглядом нашу роботу.

— От молодці. Шкода, що нічого не лишилося, а то б я… — він обірвав речення і швидко перейшов на іншу тему. — Анж, не можу повірити, що ти пропустила цей фільм! Він просто потрясний. А цей фінальний поєдинок — неймовірна хореографія! Той хлопець… та що я розповідаю, тобі треба побачити це на власні очі…

Анжела обернулася до мене і закотила очі.

— Побачимося в школі, — сказала я, нервово посміюючись.

Вона зітхнула.

— До зустрічі.

З будинку я заскочила у пікап, але вулиця була порожня. Всю дорогу я нервово поглядала у дзеркала, проте ознак сріблястої машини ніде не було. І навпроти будинку вона також не стояла, хоча це мало що значило.

— Белло? — погукав Чарлі, коли я відчинила вхідні двері.

— Привіт, тату.

Він сидів у вітальні перед телевізором.

— Як минув день?

— Добре, — відповіла я. Йому можна було все розказати — адже скоро він і так усе почує від Біллі. Крім того, це зробить його щасливим. — Мене відпустили з роботи, тому я поїхала в Ла-Пуш.

Але він не надто здивувався. Біллі встиг із ним поговорити.

— Як Джейкоб? — запитав він удавано байдуже.

— Нормально, — відповіла я так само буденно.

— Ти їздила до Веберів?

— Ага. Ми підписали всі її конверти з запрошеннями.

— Дуже добре, — Чарлі широко усміхнувся. Він був дивно зосереджений — вочевидь, по телевізору йшла гра.

— Я радий, що ти сьогодні провела час із друзями.

— Я також.

Я поплелася на кухню, сподіваючись на цілу купу роботи. На жаль, Чарлі вже помив посуд по обіді. Я постояла кілька хвилин, дивлячись на яскравий клаптик світла, який сонце кидало на підлогу.

— Я робитиму уроки, — похмуро оголосила я, піднімаючись вгору сходами.

— Давай, — крикнув Чарлі мені навздогін.

Якщо виживу, додала я подумки. Я повільно зачинила двері кімнати, а потім уже обернулася і підвела погляд.

Певна річ, Едвард був там. Він стояв навпроти мене, прихилившись до стіни в тіні відчиненого вікна. Обличчя суворе, тіло напружене. Він мовчки дивився на мене.

Я зіщулилася, приготувавшись до справжнього вибуху, але цього не сталося.

— Привіт, — нарешті мовила