Українська література » » Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук

Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук

---
Читаємо онлайн Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук
посвідчення, пополотніла. Але мало не одразу оговталася й запитала виклично:

— Що потрібно?

— Маємо розмову, Ларисо Сидорівно, й хотіли б відвідати вас на квартирі.

— А якщо я не хочу вас запрошувати?

Хаблак показав постанову прокурора на обшук.

— Доведеться.

Самусь не збентежилась.

— Щось шукаєте?

— Поїхали, вдома поговоримо.

Лариса Самусь мешкала в окремій однокімнатній квартирі. Велика кімната з лоджією, гарні меблі, кольоровий телевізор, магнітофон, кришталева ваза з червоними трояндами на журнальному столику. Лариса незалежно зупинилася посеред кімнати, змахнула рукою:

— Шукайте, будь ласка, — мовила спокійно. — Тільки нічого чужого в мене нема.

— Так, — погодився Хаблак, — навряд чи ми знайдемо у вас на квартирі сховані крадені речі. Певно, Болт не припустився б такої помилки. Та й ви, громадянко Самусь, мабуть, жінка обережна й розважлива, і все ж кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається. Запросіть понятих, — наказав Сагайдачному, — і покличте дружину професора Зими. — Кажучи це, пильно дивився на Ларису, але та ніяк не зреагувала на мовлене.

Поняті зупинилися в дверях, і Хаблак пропустив уперед Олександру Микитівну. Професорка з цікавістю оглянула кімнату, ковзнула поглядом по Ларисі й нараз ступила до неї. Витягла з рота сигарету й тицьнула нею в дівчину.

— Ти, ти насмілилася влізти в мої джинси!

Вдруге за останню годину Хаблак помітив, як зблідла Самусь. Пошукала рукою спинку стільця, сперлася, либонь, це допомогло їй, бо примружила очі й одповіла, дивлячись на професорку з ненавистю:

— Хіба тобі одній ходити у вельветі?

— Але ж на ній мої джинси! — обернулася професорка до Хаблака й понятих, шукаючи підтримки. — Попелясті вельветові джинси, бачите, і срібні заклепки на них…

— Таких джинсів у Києві навалом, — нахабно заперечила Лариса.

— Тільки не таких. Мені привезли їх з Японії, он, бачите, навіть наклейка!

— Ну й що? До нашого комісійного магазину також іноді здають американські чи японські…

Професорка розгубилася.

— Але ж це мої джинси, і я впізнаю їх.

— Подумайте, будь ласка, може, на них є якісь особливі прикмети? — попросив Хаблак.

Олександра Микитівна задумалась лише на мить.

— Є, — нарешті вигукнула з торжеством. — Зсередини на пасі два гудзики пришиті сірими нитками, а один — чорними. Відірвався, а сірих ниток, на щастя, я не знайшла. І пришила чорними.

Втретє Лариса зблідла.

— Це ще не доказ… — пробелькотіла розгублено.

— Не доказ? — верескнула професорка. — Негіднице, — ступила до Лариси, — знімай джинси! Я кому кажу: знімай!

Самусь зробила спробу відгородитися стільцем.

— Спокійно, — зупинив їх Хаблак. — Прошу вас, громадянко Самусь, вийти на кухню й переодягнутися в присутності понятих, — вказав на двох жінок, що тулилися до дверей.

Лариса подивилася на майора з кривою усмішкою. Ні слова не кажучи, повільно розстебнула пас, рвонула блискавку на стегні й, визивно посміхнувшись, скинула джинси на підлогу, переступила через попелястий вельвет, навіть пхнула його ногою.

— Подавись своїми джинсами! — люто видихнула просто в обличчя професорці.

Олександра Микитівна розгублено відступила, а Хаблак подав штани понятим.

— Справді, бачите, другий гудзик на пасу пришитий чорними нитками, — констатував. Обернувся до Лариси: — Одягніться, — наказав суворо.

Самусь, нарочито вихляючи стегнами, пройшла до шафи, витягнула халат і накинула на себе. Дивилася темними від люті очима на понятих, які обмацували джинси, й руки в неї тремтіли. Раптом підійшла, мовила знущально:

— Корова! Таким коровам не джинси, ватяні штани носити. Подавись своїм барахлом!

— Я закликаю вас до порядку, громадянко Самусь, — обірвав її Хаблак. — Які ще речі, котрі не належать вам, зберігаються на квартирі?

Лариса сіла на стілець, демонстративно відвернувшись од усіх.

— Шукайте… — тільки й мовила.


15.

Конвоїр вийшов, залишивши Ларису Самусь у кабінеті Вона пошукала очима стілець, присунула його до себе ногою й сіла, витягнувши ноги. За добу, що минула після арешту, Лариса вся якось злиняла, обличчя пожовтіло й на чолі виступили зморшки, щоки обвисли — вона постаріла років на десять.

Подивилася на Хаблака з явною неприязню й запитала похмуро:

— Радієте?

— Підстав для негативних переживань не маю.

— Отже, радієте. Спіймали на гарячому.

— Кожному злодієві вготоване таке

— Не брешіть. Якби не той тюхтій Шило…

— Ми б вийшли на вас якимсь іншим способом. До речі, мушу попередити: щиросердне каяття завжди враховується судом.

— Знаю, — рішуче відповіла Лариса, — я розповім усе, бо не бажаю сидіти зайвий рік чи два.

Хаблак увімкнув магнітофон.

— Розкажіть, як познайомились з Боковим. Леонідом Спиридоновичем Боковим, злодійське прізвисько — Болт.

Лариса осмикнула на колінах просту вовняну спідницю. Трохи подумала й почала:

— Весною приїхав до Києва Габовда. Є такий Василь Павлович Габовда, і мешкає він у Косові. Ми познайомились з ним кілька років тому. Грицько, мій брат, їздив у Карпати, десь там він знюхався з Габовдою, знаєте, кажуть, свій свояка вгадає здалека, не можу сказати, де саме вони здибались, та, зрештою, це не має значення. Головне, що ділова людина на іншу ділову людину завжди нюх має, і знайти їм спільну мову — раз плюнути.

— Вважаєте Григорія Сидоровича діловою людиною? — перепитав Хаблак, згадавши зовсім несолідну шкіряну кепочку на маківці Самуся.

— Людину судять по справах, — ствердила.

— Добре, про справи вашого брата ми ще матимемо час побалакати.

— Я про них знаю мало. Ми зупинилися на приїзді Габовди до Києва. Отже, прибуває він і каже: майже без ризику можна добре заробити, принаймні по кілька тисяч. А хто на це не погодиться? Тисячі на дорозі не валяються.

— Люди заробляють гроші працею.

— Мені за ті гроші, що

Відгуки про книгу Вельветові джинси - Ростислав Феодосійович Самбук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: