Привид - Ю. Несбе

Харрі поглянув на її руку, яка лежала поруч із його рукою на столі. Витончені пальці. Тоненькі жилки, які зазвичай на початку осені ще ховалися під загаром. Але він придушив імпульсивне бажання прикрити її руку своєю. Щось стало на заваді. Олег.

Ракель зітхнула.

— Тож я пішла до центру міста і почала шукати його. Вечір за вечором. Ніч за ніччю. Аж поки не знайшла. Він стояв на розі вулиці Тольбугата і явно був радий мене бачити. Сказав, що всім задоволений. Має роботу і мешкає на квартирі з друзями. Що йому потрібна свобода жити так, як йому хочеться. Мені не слід було ставити йому так багато запитань. Він «мандрував». У такий спосіб проводив свою академічну відпустку — подорожував навколо світу, як усі інші дітлахи на пагорбі Гольменколлен. Плив під вітрилом навколо світу у центрі Осло.

— Яка одіж на ньому була?

— Що ти хочеш сказати?

— Нічого. Продовжуй.

— Він сказав, що невдовзі повернеться додому. І закінчить навчання у школі. Тож ми домовилися, що в неділю він повернеться, і ми разом пообідаємо.

— Він повернувся?

— Так. А коли він знову пішов, то я побачила, що він був у моїй спальні і поцупив мою коробочку з коштовностями. — Ракель тремтливо зітхнула. — В тій коробці був перстень, що ти купив мені у Вестканторгет.

— Вестканторгет?

— Ти що, не пам’ятаєш?

Пам’ять Харрі завертілася назад з максимальною швидкістю, повертаючи його в минуле. Там було кілька темних плям, кілька світлих, в які йому не захотілося заглиблюватися, а також обширні порожні місця, які поглинув свого часу алкоголь. Але були там і зони, що мали колір та структуру. Як отой день, коли вони гуляли ринком секонд-хенду в районі Вестканторгет. Чи був з ними Олег? Так, був. Звісно, що був. Бо є фото, зроблене автоспуском. Опале осіннє листя. Чи то було якогось іншого дня? Вони неквапливо йшли від ятки до ятки. Старі іграшки, череп’яний посуд, іржаві портсигари, вінілові платівки в конвертах і без конвертів, запальнички. І золотий перстень.

Тому персню було так самотньо серед інших речей. Тому Харрі купив його і надів їй на палець. Щоби дати персню нову домівку, сказав він. Або щось у такому дусі. Щось легковажне й напівжартівливе, котре, на його думку, вона мала розцінити як вияв сором’язливості й приховане зізнання в коханні. Можливо, саме так воно й сталося, принаймні вони обоє розсміялися. Вони сміялися з його слів, з купленого персня, з того, що вони удвох знали те, що вже знали інші. І з того, що все у них добре. Бо все, чого вони хотіли і водночас не хотіли, крилося в цьому дешевому потертому персні. Він був наче урочиста обіцянка кохати одне одного пристрасно й довго, доти, допоки стане сили, а потім розлучитися, коли кохання вже не залишиться. А коли вона його покинула, то це сталося, звісно, з іншої причини. Поважної причини. Але Харрі подумки відзначив, що Ракель потурбувалася про отой неоковирний перстень, зберігши його в скриньці з коштовностями, які вона успадкувала від своєї матері-австрійки.

— Може, підемо погуляємо, доки сонце не зайшло? — спитала вона.

— Гаразд, — погодився Харрі, посміхнувшись їй у відповідь. — Ходімо прогуляємося.

Вони пішли по дорозі, що кільцем піднімалася до кряжу пагорба. Листяні дерева на сході були такі червоні, що здавалося, наче вони палають. Світло, граючи на поверхні фіорду, робило його схожим на розплавлений метал. Але Харрі цікавився рукотворними рисами міста, яке розкинулося внизу. З висоти пагорба воно скидалося на мурашник. Будинки, парки, дороги, крани, човни в гавані, ліхтарі, що вже почали загорятися… Авто і поїзди, що поспіхом сновигали туди-сюди. Вся сукупність людської діяльності. І лише чоловік, який має час зупинитися й кинути уважний погляд на заклопотаних мурах, здатен поставити просте запитання: а навіщо?

— Мені сняться тиша і спокій, — сказала Ракель. — І більше нічого. А ти? Що сниться тобі?

Харрі знизав плечима.

— Вузький коридор, де мене наздоганяє й поглинає снігова лавина.

— Оце так!

— Ти ж знаєш про мою клаустрофобію.

— Нам часто сниться те, чого ми боїмося й чого бажаємо. Зникнути, опинитися заживо в могилі. Якимось чином це дає відчуття безпеки, еге ж?

Харрі глибше засунув руки в кишені.

— Все дуже просто. Три роки тому мене заживо поховала лавина. Не більше й не менше.

— Значить, тобі не вдалося втекти від своїх привидів, незважаючи на те, що ти подався аж до Гонконгу?

— Та ні, частково вдалося, — запевнив її Харрі. — В результаті цієї подорожі їхні ряди помітно порідшали.

— Невже?

— Насправді, Ракель, від дечого можна втекти. Мистецтво поводження з привидами полягає в тім, щоби насмілитися довго й пильно дивитися на них — допоки не побачиш їх такими, якими вони є насправді. А насправді — це просто привиди. Безсилі привиди, позбавлені життя.

— А скажи, будь ласка, — мовила Ракель таким тоном, що Харрі збагнув: ця тема їй не подобається. — Чи є зараз у твоєму житті якась жінка? — Це питання прозвучало настільки легко й невимушено, що він навіть не повірив, що його почув.

— Ну…

— Скажи.

Виходячи на прогулянку, Ракель начепила сонцезахисні окуляри. Тому важко було сказати, скільки вона хотіла почути. І Харрі наважився на обмін. «Я скажу, але нехай і вона потім скаже. Якщо я захочу слухати».

— Була. Китаянка.

— Була? Вона що, померла? — спитала Ракель з грайливою усмішечкою. Йому здалося, що вона здатна витримати удар. Але все одно йому б хотілося, щоби Ракель виявила більше делікатності в цьому питанні.

— Жінка-бізнесмен із Шанхая. Вона турботливо плекає свою guanxi, тобто мережу корисних знайомств. Я є частиною тієї мережі, і та жінка інколи про мене згадує — коли їй треба. До того ж, вона має дуже багатого і дуже старого чоловіка-китайця.

— Іншими словами, ти з вигодою користаєшся її турботливою вдачею.

— Мені хотілося б, щоби це дійсно було так.

— Он як?

— У неї досить специфічні вимоги стосовно «де і коли». І «як». Наприклад, їй подобається…

— Досить! — сказала Ракель.

Харрі саркастично посміхнувся.

— Ти ж знаєш, я завжди мав слабкість до жінок, котрі знають, чого хочуть.

— Я ж сказала: досить!

— Повідомлення отримано.

Далі вони йшли мовчки. Аж поки Харрі, нарешті, не наважився вимовити слова, які витали довкола них у повітрі.

— А що ти можеш сказати про отого типа на ім’я Ганс Крістіан?

— Ганс Крістіан Сімонсен? Він — юрисконсульт Олега.

— Ніколи не чув про жодного Ганса Крістіана Сімонсена, коли займався розслідуванням убивств.

— Він — із цього району міста. Ми були однокурсниками