Привид - Ю. Несбе

* * * * *

То був найогидніший відрізок зими в Осло. Та її частина, коли фіорд іще не вкритий льодом і вітер жене центральними вулицями міста солоний морозний холод. Як і зазвичай, я стояв на вулиці Дроннінгенс-гата і продавав спід, стесолід і рогіпнол. Щоби зігрітися, я тупцював на місці. Пальців на ногах я вже не відчував і побоювався, що увесь денний навар мені доведеться витратити на оті безумно коштовні черевики «Freelance», які бачив у вітрині універмагу «Steen & Strom». Або на «льодок», який, якщо вірити чуткам, продавали зараз біля Плати. А можна поцупити частину спіду — Туту все одно не помітить — і купити оті черевики. Але, трохи поміркувавши, я вирішив обійтися без них, щоби Одін гарантовано отримав своє. Бо ж мені все одно було краще, ніж Олегу, якому довелося починати з нуля, продаючи наркоту в отому морозному пеклі біля річки. Туту виділив йому постійне місце під містком Нібруа, де йому довелося крутитися поміж публіки, яка приїхала з усіх закапелків світу, і він був, напевне, єдиним, хто вільно розмовляв норвезькою від мосту Анкер Бридж і аж до порту.

Неподалік я побачив на вулиці якогось чувака у футболці «Арсеналу». Зазвичай там стояв Біскен, прищавий тип із Сьорланда, що надягав на шию собачий нашийник з гостряками. Тепер замість нього з’явився новий чоловік, але процедура лишилася тією ж самою: він збирав групу. Наразі біля нього отиралися троє «наркомів». Бозна, чому вони такі перелякані. Поліціанти вже давно полишили цей район, а коли й хапали на вулицях товкачів, то здебільшого для виду, бо деякі політики знову почали зчиняти галас.

Повз їхню групу пройшов якийсь тип, одягнений, як на сповідь, і я помітив, що він та чувак в арсенальській футболці обмінялися ледь помітними кивками голови. Той тип зупинився переді мною. На ньому була шинель від Фернера Якобсона, костюм від Ерменгільдо Зенья і боковий проділ від групи «Silver Boys». Він був високий та кремезний.

— Дехто бажає зустрітися з тобою. — Він розмовляв англійською з характерним російським риканням.

Я прикинув, що все буде, як і завжди. Він побачив моє обличчя, подумав, що я стою, щоби підчепити клієнта, і йому захотілося, щоби я у нього відсмоктав або підставив йому свою дупу. Мушу зізнатися, що в такий собачий холод мені дійсно спадало на думку: а чи не змінити професію? В салоні автомобіля тепло, сидіння мають підігрів, а платять учетверо більше, ніж зазвичай.

— Ні, дякую, — відповів я англійською.

— Правильна відповідь — «Аякже, із задоволенням», — сказав той тип, схопив мене за руку і навіть не потягнув, а поніс мене до чорного лімузина, який в ту мить нечутно під’їхав до тротуару. Задні дверцята відчинилися, і, второпавши, що опір марний, я почав думати про те, яку ж ціну загадати. Зрештою, краще оплачене зґвалтування, аніж неоплачене.

Мене заштовхали на заднє сидіння, швидко зачинили за мною дверцята, і ті тихо й поважно клацнули — лімузин усе ж таки, а не абищо. Крізь вікна, які знадвору здавалися чорними й непроникними, я побачив, що ми вирушили на захід. За кермом сидів маленький чоловічок з головою занадто малою, щоби вмістити в неї все те велике, що на ній було: велетенський ніс, бліда, безгуба акуляча паща та булькаті очі, наче клеєм приліплені до голови. На ньому теж було шикарне вбрання похоронного чорного кольору та проділ, як у хлопчика з церковного хору. Він поглянув на мене у заднє дзеркало.

— Ну як, добре йде торгівля?

— Яка торгівля, бовдуре?

Малий чувак дружелюбно посміхнувся і кивнув головою. Спочатку я вирішив не робити їм знижки на «оптовий групенсекс», але зараз я по його очах побачив, що їм був потрібен не я, а щось інше. Але що саме — я поки що не міг второпати. У вікні з’явилася і зникла будівля міськради. Потім — американське посольство. Палацові парки. Ми їхали далі на захід. «Кіркевеєн». Норвезька трансляційна корпорація. А потім пішли будинки багатіїв.

Ми зупинилися перед великою дерев’яною спорудою на пагорбі, і працівники похоронного бюро провели мене до брами. Йдучи по гравію до парадних дубових дверей, я озирнувся довкола. Маєтність була велика, наче футбольне поле, з яблунями та грушами, зі схожою на бункер цементною вежею, подібною до тих, що використовуються як сховище в пустельних країнах, з подвійним гаражем, чиї залізні прути на вікнах наштовхували на думку, що замість звичайних легковиків там стояли машини швидкої допомоги. Всю цю лободу оточував паркан два-три метри заввишки. Я вже почав «в’їжджати», куди мене привезли. Лімузин, рикаюча англійська, «Добре йде торгівля?» та домівка у вигляді фортеці.

У прихожій більший тип мене обшукав, а потім разом з малим пішов до маленького столика з червоною оксамитовою скатертиною, над яким на стіні висіла ціла купа старих ікон та розп’ять. Витягнувши свої пістолети з наплічних кобур, вони поклали їх на червоний оксамит і перехрестили кожен з них. А потім розчинилися двері до кімнати відпочинку.

— Отаман, — сказав кремезний тип, проводячи мене до кімнати.

Дідок, якого я там побачив, був, напевне, такий старий, як те шкіряне крісло, на якому він сидів. Я отетеріло витріщився на нього. Своїми гачкуватими покрученими пальцями він тримав чорну цигарку.

З велетенського каміна чулося жваве потріскування, і я постарався стати так, щоби тепло від нього доходило до моєї спини. Світло каміна мерехтіло на білій шовковій сорочці та обличчі старого. Він поклав цигарку і підняв свою руку так, наче очікував, що я поцілую великий синій камінь, який він носив на безіменному пальці.

— Бірманський сапфір, — мовив він. — Шість цілих шість десятих карата, по чотири з половиною тисячі долярів за карат.

Старий розмовляв з акцентом. Його не зразу можна було почути, та все ж він був. Польський? Російський? У всякому разі, якийсь східний, однозначно.

— Скільки коштує? — спитав він, спершись підборіддям на камінь.

Щоби змикитити, що він мав на увазі, я витратив аж дві секунди.

— Трохи менше тридцяти тисяч доларів, — відповів я.

— Скільки це — трохи?

Я замислився.

— Двадцять дев’ять тисяч сімсот — десь так.

Курс обміну долара — п’ять вісімдесят три.

— Приблизно сто сімдесят тисяч крон.

Дідок кивнув.

— Кажуть, ти здібний. — І очі старого заблищали яскравіше, аніж отой довбаний сапфір.

— Недарма кажуть, — відповів я.

— Я бачив, як ти працюєш. Тобі ще слід багато навчатися, але я бачу, що ти — розумніший за решту недоумків. Ти бачиш