Привид - Ю. Несбе

— Чудово, — відповів Бернтсен, вертячи в пальцях фальшиву картку посвідчення особи з фотографією та підписом Томаса Лундера під нею. — Я все одно буду у справах у Ліллестрьомі і зможу забрати сумку для лабораторії. Нам хотілося б негайно піддати аналізу таку крупну партію. Домовилися, побачимося завтра вранці.

Він поклав слухавку і поглянув у вікно. На новобудову, що здіймалася до небес у районі Бйорвіка. Подумав: це ж скільки всіляких дрібних деталей треба було продумати й узгодити — розмір шурупів, різьбу в гайках, якість будівельного розчину, гнучкість скла — усе це мало бути зроблене як годиться, щоби єдине ціле функціонувало як слід. Подумав — і відчув глибоке задоволення. Бо воно таки дійсно функціонувало як слід. Це місто й справді функціонувало як годиться.

9

Довгі й стрункі жіночі ноги сосен піднімалися до зеленої хвойної спідниці, яка кидала передвечірні тіні на гравійну алею перед будинком. Харрі стояв у горішньому кінці під’їзної алеї, витираючи піт після підйому на крутий пагорб і вдивляючись у похмурий будинок. Його важкі, вкриті чорними плямами дерев’яні бруси випромінювали солідність та надійність: такий собі непорушний оплот, пристанище від злих духів та стихії. Але цього було явно замало. Бо сусідні будинки являли собою великі, позбавлені елегантності вілли, що зазнавали постійного покращення й розширення. Ойштайн, позначена в його телефоні як «О», сказала колись, що колоди, з’єднані зарубкою, були виразом буржуазної туги за природою, простотою та заможністю. Але те, що побачив перед собою Харрі, являло собою хворобливий вираз збоченості, таку собі фортецю, що мала захищати родину від облоги серійних убивць. Тим не менше, вона все одно зупинила свій вибір саме на цій споруді.

Харрі підійшов до дверей і натиснув на кнопку дзвінка.

Всередині почулися важкі кроки. І Харрі збагнув, що спершу мав би зателефонувати.

Двері відчинилися.

Чоловік, що перед ним з’явився, мав білявий чуб. То був чуб, який в молодості був густий і, безсумнівно, забезпечував своєму господарю благовоління жінок. Тому власник чуба прихопив його з собою і в зрілий вік, сподіваючись, що коли чуприну трохи скучерявити й підпушити, то ефект буде не гіршим, аніж у молодості.

На чоловікові була добре випрасувана блакитна сорочка, і Харрі спало на думку, що у своїй молодості цей чоловік носив таку ж саму.

— Слухаю, — сказав чоловік. Відкрите добродушне обличчя. Очі дивляться так, наче увесь час їм доводилося бачити лише приязнь і доброту. На нагрудній кишені — маленька вишита фігурка гравця в поло.

Харрі відчув, що в роті у нього пересохло. Він зиркнув на пластинку з ім’ям власника будинку.

«Ракель Фауке».

Однак замість Ракель на порозі стояв оцей чоловік з привабливим, але безвольним обличчям і тримав рукою двері так, наче цей будинок належав йому. Харрі знав, що має декілька варіантів початкового гамбіту, але він зупинив свій вибір ось на якому:

— А ви хто такий?

Чоловік на порозі сотворив такий вираз обличчя, який Харрі ніколи б не вдалося відтворити: незнайомець насупився і посміхнувся одночасно. Той вираз мав означати поблажливе здивування вищої особи, спричинене нахабністю якогось унтерменша.

— Оскільки ви — надворі, а я — в хаті, то було б природніше, коли б ви перші сказали мені — хто ви такий. І що вам потрібно.

— Воля ваша, — погодився Харрі, гучно позіхнувши. «Знову спати хочеться. Це часовий зсув винуватий, а що ж іще?» — Я прийшов сюди поговорити з жінкою, чиє ім’я викарбуване на табличці під дзвінком.

— А ви від кого?

— Від «Свідків Ієгови», — відповів Харрі, поглянувши на годинника.

Чоловік миттю поглянув повз Харрі, видивляючись його напарника, який неодмінно мав би тут бути, бо «Свідки» по одному не ходять.

— Мене звуть Харрі, і я приїхав сюди з Гонконгу. Де вона?

Чоловік на порозі здивовано вигнув брови.

— Ви — Харрі?

— Оскільки це ім’я було модним у Норвегії впродовж останніх півстоліття, можна з великою часткою вірогідності припустити, що це — дійсно моє ім’я.

Тепер незнайомець, кивнувши головою і злегка посміхнувшись, придивився до Харрі уважніше, немов подумки прокручуючи раніш отриману інформацію про суб’єкта, який перед ним стояв. Але ніщо в його поставі не свідчило про те, що він збирається впустити його всередину чи відповісти на його запитання.

— Ну, що скажете? — спитав Харрі, змістивши свою вагу на одну ногу.

— Я передам їй, що ви приходили.

Харрі зреагував ногою миттєво. Він чисто інстинктивно підняв угору підошву, і двері ляснули по ній, а не по верхній частині черевика. Цього трюку він навчився на своїй новій роботі. Незнайомець поглянув на ногу Харрі, а потім на нього самого. Поблажливо-веселе здивування як вітром здуло. Він хотів був щось сказати. Якусь нищівну фразу, яка відразу б відновила статус-кво. Але Харрі знав, що чоловік передумає. Неодмінно передумає, уздрівши вираз обличчя Харрі, бо цей вираз часто змушував людей передумувати.

— Ви б краще… — почав незнайомець. І замовк. Кліпнув один раз. Харрі почекав. Поки з’явиться розгубленість. Вагання. І почнеться відступ. Кліпнув удруге. Чоловік прокашлявся.

— Вона вийшла.

Харрі продовжував стояти як вкопаний. Запала дзвеняча тиша. Дві секунди. Три.

— Е-е-е… навіть не знаю, коли вона повернеться.

На обличчі у Харрі не поворухнувся жоден м’яз, зате фізіономія незнайомця стрибала від одного виразу до іншого, немов шукаючи, за яким з них сховатися. І нарешті зупинилася на тому, з якого почала: на приязному.

— Мене звуть Ганс Крістіан. Е-е-е… вибачте за мою непривітність. Але сюди вже приходило багацько химерних людей, які допитувалися про обставини цієї справи, тому вкрай важливо, щоби Ракель мала хоча б трохи спокою. Я — її повірений.

— Її?

— Їх — Ракелі та Олега. Проходьте, будь ласка.

Харрі кивнув.

На столі у вітальні лежали купи газет. Харрі підійшов до них. Документи справи Олега. Звіти. Висота стосів свідчила, що вони рили інформацію, не шкодуючи сил.

— Дозвольте запитати: а що вас сюди привело? — поцікавився Ганс Крістіан.

Харрі мовчки погортав газети. Проглянув результати ДНК-аналізів. Заяви свідків.

— А що ви…

— А що я?

— А що ви тут робите? Невже ви не маєте офісу, де могли б зайнятися підготовкою документів для захисту?

— Ракель теж хоче брати в цьому участь. Вона ж сама юрист. Послухайте, Холе, я чудово знаю, хто ви, знаю, що для Ракелі й Олега ви були близькою людиною, але…

— А наскільки ви їм близькі, якщо