Привид - Ю. Несбе

«Непогано, Олеже, дуже непогано».

Харрі озирнувся довкола. Ані душі. Вставив сувальдний ключ у замок роздягальні під трибунами. Всередині все лишилося незмінним, тільки стало більш пошарпаним. Долівка була засмічена; вочевидь сюди вже давно ніхто не приходив. Це місце, де можна було побути на самоті. Харрі пройшовся повз шафки. Більшість із них були незамкнені. Невдовзі він знайшов те, що шукав: навісний замок.

Харрі встромив кінчик плаского ключа в зубчастий отвір. Ключ не заходив. От сука!

Харрі повернувся. Ковзнув очима по громіздких залізних шафах. Зупинив погляд на одній із них. Вона також мала навісний замок. А на зеленій фарбі виднілося видряпане кружальце — «О».

Перше, що Харрі побачив усередині, були Олегові ковзани для перегонів. Довгасті тонкі леза мали по своїх краях щось схоже на червоний висип. Зі зворотного боку дверцят шафи до вентиляційних отворів були причеплені дві фотографії. Дві сімейні фотографії. На одній з них було п’ятеро облич. Двох дітей та, здогадно, двох їхніх батьків Харрі не знав. Але третє дитинча він упізнав. Бо бачив того хлопця на інших фото. На фото, зроблених на місці злочину.

То був красень Густо Ганссен.

У Харрі враз виникло таке враження, що Густо Ганссен погано вписується в це фото. А точніше, що він погано вписується в сім’ю, що була на тому фото зображена. «Цікаво, — подумав Харрі, — то через його красу чи через щось інше?»

Дивно, але те ж саме можна було сказати й про високого русявого чоловіка, що сидів позаду темноволосої жінки та її сина на другій фотографії. Цей знімок був зроблений одного осіннього дня кілька років тому. Вони поїхали погуляти до Гольменколлена — передмістя Осло — і ходили там посеред товстого шару червонуватого опалого листя. Ракель поставила фотоапарат на великий камінь і натиснула кнопку автоспуску.

Невже то справді був він? Харрі вже й забув, що він мав такі приємні риси обличчя.

Очі Ракель радісно блищали, і він уявив, ніби чує її сміх, той сміх, який він дуже любив, який йому ніколи не набридав і який він завжди намагався пригадати. Ясна річ, Ракель сміялася і в присутності інших, але з ним та Олегом її сміх мав іншу тональність, призначену лише для них.

Харрі обшукав решту шафки.

Там був светр з блакитною каймою. Не в стилі Олега, бо він віддавав перевагу коротким курткам та чорним футболкам із зображенням груп, що грали «хеві метал». Харрі понюхав светр. Слабкий запах жіночих парфумів. На полиці для капелюхів він знайшов пластиковий пакет. Розкрив його. Понюхав. То був типовий набір наркомана: два шприца, ложка, гумова стрічка, запальничка та трохи вати. Не вистачало лише самого дурману. Харрі вже поклав був пакет на місце, як дещо впало йому в око. Футболка, що лежала в найдальшому закутку. Червоно-біла. Харрі взяв її. На футболці був напис: «Літайте літаками авіакомпанії “Emirates”». «Арсенал».

Він знову поглянув на фото, на Олега. Навіть він на цьому фото посміхався. Посміхався так, наче вірив — принаймні тоді, — що ось сидять разом троє людей, у них усе добре, і все у них буде добре, бо ми всі так хочемо. Чому ж усе пішло не так, як їм хотілося? Чому життя збилося з курсу? Чому збився з курсу чоловік за кермом?

«…ти брехав, що завжди будеш з нами».

Харрі зняв фотографії з дверцят і засунув їх до внутрішньої кишені.

Коли він вийшов з роздягальні, над районом Уллерн уже сідало сонце.

8

Татку, ти що, не бачиш, що я стікаю кров’ю? Стікаю твоєю зіпсутою кров’ю. І твоєю кров’ю теж, Олеже. Це за тобою мають бити зараз церковні дзвони. Я проклинаю тебе, проклинаю той день, коли тебе зустрів. Ти був на концерті «Джудас Пріст» в «Спектрумі». Я вештався неподалік і наблизився до натовпу людей, що виходили з концертного залу.

— Ти ба, яка шикарна футболка! — сказав я. — Де ти її дістав?

Ти кинув на мене здивований погляд.

— В Амстердамі.

— Ти ходив на «Джудас Пріст» в Амстердамі?

— А чом би й ні?

Колись я нічого не знав про «Джудас Пріст», але, принаймні, не полінився розкопати, що то — музична група, а не якийсь чувак, а головного вокаліста звуть Роб Батькович Такий-то — прізвища не пам’ятаю.

— Клас! «Пріст» — найкращі!

Ти закляк на секунду і поглянув на мене. Зосереджено так, наче тварина, що учула запах. Небезпеки, здобичі або потенційного суперника. Або — як це було у твоєму випадку — потенційну споріднену душу. Бо свою самотність, Олеже, ти носив, як важкий мокрий плащ — зігнувши спину та човгаючи ногами. Я виокремив тебе з натовпу саме через твою самотність. Я сказав, що куплю тобі кока-коли, якщо ти розкажеш мені про оту музичну здибанку в Амстердамі.

І ти розповів мені про «Джудас Пріст», про їхній концерт на арені «Хайнекен Мюзік Хол» два роки тому, та про двох друзів, вісімнадцяти та дев’ятнадцяти років, які вкололися після прослухування однієї композиції «Джудасів», що містила приховане послання: «Візьми й зроби це!» Правда, один з тих хлопців не вижив. «Пріст» грали «спід метал», а потім перейшли на «хеві метал». А через двадцять хвилин ти вже так сильно занурився в готику та смерть, що довелося мені ввести в розмову тему наркотичних веселощів.

— Давай спіймаємо кайф, Олеже. Відзначимо зустріч споріднених душ. Що ти на це скажеш?

— Ти про що?

— Я знаю одних прикольних та веселих людей, котрі якраз збираються трохи покурити в парку.

— Та невже? — скептично спитав ти.

— Нічого важкого, просто «льодок».

— Вибач, але я цим не займаюся.

— Чорт, та я теж цим не займаюся, але ж ми можемо з тобою люльку покурити чи ні? Справжній «льодок», а не якась там порошкова гидота. Роб також його вживає.

Олегу аж подих перехопило.

— Роб?

— Так.

— Роб Холфорд?

— Авжеж. Його менеджер нещодавно купив «льоду» в того ж самого чувака, у якого зараз куплю я. Гроші маєш?

Я спитав це таким невимушеним тоном, таким недбало-невимушеним тоном, що в серйозних очах, які уставилися на мене, не було ані тіні сумніву й підозри.

— Невже Роб Холфорд курить «лід»?

Олег вивудив з кишені п’ятсот крон, які я в нього попросив. Сказавши йому почекати, я підвівся й пішов. По дорозі до мосту Фатерланд. Переконавшись, що Олег мене вже не бачить, звернув праворуч, перетнув дорогу і