Гордість і упередження і зомбі - Сет Грем-Сміт

За останні день чи два Елізабет спадало на думку, що містер Коллінз міг уявити, ніби закохався в її подругу. Але те, що Шарлотта могла заохочувати його приязнь, видавалося їй таким немислимим, ніби йшлося про неї саму.

— Ти заручилася з містером Коллінзом? Моя люба Шарлотто, це неможливо!

— Чому ти така здивована, дорога моя Елізо? — спокійно відповіла міс Лукас. — Невже ти вважаєш, що жодна інша жінка не може прихильно сприйняти містера Коллінза, якщо вже така поважна дама, як ти, визнала його не гідною для себе парою?

Будь-хто інший за таку образу отримав би важкого стусана, але тут Елізабет стримала емоції і вирішила не відстоювати свою честь. Не сподіваючись більше переконати Шарлотту, вона побажала їй усілякого щастя.

— Здогадуюся, що ти відчуваєш, — відповіла Шарлотта. — Найпевніше, ти здивована, дуже здивована, бо ще зовсім недавно містер Коллінз бажав одружитися з тобою. Але якщо ти ще раз уважно над цим поміркуєш, то, сподіваюся, будеш задоволена моїм вчинком. Ти ж знаєш, що я — геть не романтична особа й ніколи такою не була. Мені потрібен лише затишний дім. І, зважаючи на характер, зв’язки і становище містера Коллінза, я схильна вважати, що мої шанси на щастя аж ніяк не менші, ніж в інших людей, які беруть шлюб. Особливо відтоді, як... Ох! Елізабет, благаю тебе, не сердься на мене. І не вбивай мене на місці! Але я не можу більше приховувати від тебе: мене уражено.

Елізабет охнула. Її найближчу подругу вразила моровиця! Тепер вона приречена слугувати Нечистому! Її інстинкти вимагали відступити на кілька кроків назад. Вона уважно слухала, поки Шарлотта розповідала про прикру пригоду, яка сталася з нею в середу, коли вона йшла до Лонґборна. Ризикнувши вирушити в дорогу сама і без зброї, вона швиденько крокувала стежкою, і ніхто не зачіпав її, аж доки вона не помітила перевернутий поштовий диліжанс, запряжений четвіркою коней. Не угледівши поряд жодного нечестивого, Шарлотта вирішила підійти ближче й присіла, сподіваючись побачити під каретою спотворене обличчя постраждалого візника. Але, на свій жах, наткнулася на зомбі, який потрапив у пастку під диліжансом. Своїми кістлявими пальчиськами той ухопив її за ногу, і вона закричала, відчувши, як його зуби вгризаються в її шкіру. Шарлотті вдалося вивільнитися, й вона поспішила до Лонґборна, але пекельну місію вже було сповнено.

— Мені мало лишилося, Елізабет. Усе, чого я хочу, — це щоб мої останні місяці були щасливими і щоб у мене був чоловік, який подбає, аби врешті мені відтяли голову й поховали, як справжню християнку.

Розділ 23

ЕЛІЗАБЕТ СИДІЛА З МАТІР’Ю і сестрами, обмірковуючи почуте, і врешті вирішила нічого не розповідати. Аж раптом з’явився сер Ві-льям Лукас власною персоною: за дорученням дочки, він приїхав повідомити про її заручини. Не поскупившись на компліменти, він нарешті виклав новину, яка не здивувала, а просто-таки вразила присутніх. Місіс Беннет не надто ввічливо, але вперто наполягала, що він, мабуть, глибоко помиляється; а Лідія, як завжди безпосередня і не надто ввічлива, не стримуючись, вигукнула: — О святий Боже! Сер Вільям, як ви до такого додумались? Ви що, не знаєте, що містер Коллінз хоче одружитися з Ліззі?

На щастя, сер Вільям був кравцем, а не воїном, — адже лише терплячість чоловіка, який не одну тисячу разів засиляв нитку в голку, дала йому змогу стерпіти таку поведінку й не розсердитися.

Елізабет відчула обов’язок допомогти йому в такій пікантній ситуації і підтвердила його слова, зауваживши, що ще раніше дізналася про все від Шарлотти. Місіс Беннет була надто вражена, аби розмовляти, тож, доки сер Вільям залишався в них, переважно мовчала. Але щойно він вийшов за двері, її почуття прорвалися нестримним словесним потоком. По-перше, вона й далі наполягала, що все це — якесь дивне непорозуміння; по-друге, вона не мала сумніву, що містера Коллінза підло обдурили; по-третє, вона була цілковито впевнена, що він і Шарлотта ніколи не будуть щасливими; і нарешті, по-четверте, ці заручини ще легко можна розірвати. Зі всього сказаного випливало два висновки: перший — що провина за все лежить на Елізабет, а другий — що з нею всі повелися просто по-варварськи. Лише про це вона й говорила до самого вечора, і вже ніщо не могло її втішити чи втихомирити. Та й наступного дня її обурення не минуло.

Містер Беннет сприйняв новину значно спокійніше. За його словами, вона принесла йому навіть певне задоволення. Особливо його потішило, що Шарлотта Лукас, яку він доти вважав доволі розумною, виявилася аж ніяк не мудрішою за його дружину й навіть дурнішою за його доньку!

Що ж до Елізабет, то вона не могла згадувати про цю ситуацію без сліз, адже єдина знала сумну правду. Вона не раз подумувала, чи не варто добити Шарлотту: взути свої японські табі, безшумні ніндзя-черевики, тихенько проникнути в її спальню посеред ночі й милосердно покласти край стражданням подруги за допомогою Поцілунку Пантери. Але вона дала їй слово, а її слово — непорушне, як клятва. Вона не втручатиметься в перетворення Шарлотти.

Через жаль до подруги Елізабет відчула ще більшу прив’язаність до Джейн, чиє щастя тривожило її з кожним днем дедалі більше; адже Бінґлі поїхав уже тиждень тому, і відтоді від нього не було жодних новин.

Джейн одразу ж відписала Керолайн і тепер відраховувала дні, коли, за її очікуваннями, мала надійти відповідь. Обіцяний лист подяки від містера Коллінза (чию мандрівку, попри всі сподівання Елізабет, не потривожили зомбі), адресований її батькові, надійшов у вівторок. І в ньому він так щедро розсипав слова вдячності, що їх вистачило б і на річне перебування в гостях. Сповнивши свій обов’язок, містер Коллінз повідомив родичам, що йому пощастило завоювати серце їхньої чарівної сусідки міс Лукас, тож, пояснив він, саме через бажання насолодитися її прекрасним товариством він так радо погодився на їхнє гостинне запрошення і сподівається знову завітати до Лонґборна вже за два тижні, в понеділок. До того ж, додав він, леді Кетрін великодушно схвалила його вибір, іще й висловила сподівання, що одруження станеться якнайшвидше, а цей аргумент, сподівається він, напевно переконає милу Шарлотту прискорити день, який зробить його найщасливішим на світі чоловіком. Елізабет не змогла не поспівчувати бідному товстунові: дурненький, він і не знав, яке нещастя його чекає.

Повернення містера Коллінза до Гартфордширу більше не тішило місіс Беннет. Навпаки — тепер вона скаржилася на це не менше за свого чоловіка. Їй видавалося дивним,