Гордість і упередження і зомбі - Сет Грем-Сміт

чому той має приїздити до Лонґборна, а не поїде собі просто до Лукасів. Тим паче, це для неї так незручно й обтяжливо: важко приймати гостей, коли так погано почуваєшся. А закохані гості особливо нестерпні. Місіс Беннет не стомлювалася отак-от нарікати, перериваючись лише на спалахи ще більшого обурення через тривалу відсутність містера Бінґлі. Не минало й години без того, щоб вона не згадувала про Бінґлі й про те, що нетерпляче очікує на його приїзд, або й навіть вимагала від Джейн зізнань, що, мовляв, якщо Бінґлі не повернеться, дочка вважатиме, ніби нею скористалися. Лише навики, здобуті під наставництвом учителя Ліу, допомагали дівчині з відносним спокоєм витримати ці напади.

Містер Коллінз повернувся, як і обіцяв, рівно за два тижні, в понеділок, але в Лонґборні його приймали далеко не так радісно, як першого разу. Та він був надто щасливим, щоб вимагати надмірної уваги. І, на щастя для всіх, його любовні справи позбавляли Беннетів від його товариства. Більшість часу він проводив у Лукасів, а до Лонґборна нерідко повертався так пізно, що встигав лише перепросити за свою тривалу відсутність, після чого відразу йшов спати.

Місіс Беннет була невтішна. Кожна згадка про це одруження надовго вибивала її з колії, але, хоч би куди вона йшла, всі тільки про це й говорили.

Навіть просто дивитися на міс Лукас було понад її силу. Варто було Шарлотті завітати до Лонґборна, як місіс Беннет уже здавалося, що та придивляється до своєї майбутньої власності. А щоразу, коли та тихо про щось перемовлялася з містером Коллінзом, вона не сумнівалася, що майбутні молодята вирішують, як виставити її звідти разом із дочками одразу ж по смерті містера Беннета. Вона гірко плакалася чоловікові.

— І справді, містере Беннет, — казала вона, — як же важко думати про те, що Шарлотта Лукас стане господинею цього дому й мені доведеться їй усім поступитися!

— Дорога дружинонько, не давайте волі таким похмурим думкам. Поміркуймо ліпше про приємніші речі. Сподіваймося, що містер Коллінз, який завжди так охоче згадує в своїх промовах про Небеса, вирушить туди завдяки зграї зомбі ще до моєї смерті.

Розділ 24

ЛИСТ ВІД МІС БІНҐЛІ нарешті прийшов, і всім сумнівам було покладено край. Уже в першому реченні та повідомила, що вони залишаться в Лондоні на цілу зиму, і передала братові слова, — мовляв, тому страшенно жаль, що йому не вдалося попрощатися зі своїми гартфордшир-ськими друзями перед від’їздом.

Жодних, жоднісіньких сподівань не залишилось. І коли Джейн вчиталася в решту листа, вона знайшла там мало втішного, крім неправдоподібних запевнень міс Бінґлі в щирій прихильності. Більшу ж частину листа займали похвали міс Дарсі. Керолайн знову перелічувала її численні чесноти, а потім іще й радісно сповіщала про їхнє ще більше зближення.

Елізабет, якій Джейн одразу переповіла суть листа, слухала з мовчазним обуренням. Її серце розривалося між турботою про сестру та бажанням одразу ж вирушити до міста й порішити все їхнє товариство.

— Люба моя Джейн! — вигукнула Елізабет. — Ти надто добра. Твоя незлостивість і безкорисливість воістину ангельські. Ти готова вихваляти всіх на світі й засмучуєшся, коли я кажу, що маю причини вбити бодай когось! Та я не переберу міри й не зазіхну на твій привілей — дивитися на світ лише доброзичливим поглядом. Цього не станеться. На світі геть небагато людей, яких я щиро люблю, а ще менше тих, кого справді поважаю. І що більше я спостерігаю за цим світом, то менше він мені подобається, а кожен новий зомбі лише утверджує мене в переконанні, що Бог відвернувся від нас, аби покарати за переступи таких людей, як міс Бінґлі.

— Люба Ліззі, не давай волі таким почуттям. Вони зруйнують твоє щастя. Ти не зважаєш на різницю в становищі й характері людей. Як на особу, що так часто згадує нашого доброго наставника, ти, боюся, забула про його мудрі настанови! Хіба він не вчив нас стримувати почуття? Ми не повинні так легко доходити висновку, що нас навмисне хочуть скривдити. Нерідко нас ображає власне марнославство.

— Я далека від переконання, що містер Бінґлі бодай у чомусь керувався розрахунком, — сказала Елізабет. — Але, навіть не прагнучи зла й не бажаючи завдати болю, можна зробити помилку, через яку хтось страждатиме. Досить звичайної легковажності, сліпоти до почуттів інших або нерішучості, щоб зачепити чиюсь честь.

— І тобі здається, що тут ідеться про щось із цього переліку?

— Так, про останній його пункт. Але якщо я продовжу, то ти засмутишся, адже йдеться про людей, яких ти високо цінуєш. Зупини мене, поки ще можеш.

— І ти й далі наполягаєш, що на нього впливають сестри?

— Я переконана в цьому аж так, що готова запропонувати тобі свій меч, щоб їх порішити.

— Я в це не вірю. Навіщо їм на нього впливати? Адже вони можуть бажати йому лише щастя. А якщо він відчуває до мене прихильність, то жодна жінка цьому не завадить.

— Перше твоє твердження помилкове. Вони можуть прагнути значно більшого, ніж лише його щастя. Вони можуть хотіти, аби він став іще багатшим і впливовішим. Вони можуть забажати, щоб він одружився з дівчиною, котрій не бракує грошей, зв’язків і гордовитості.

— Без сумніву, вони хочуть, щоб він одружився з міс Дарсі, — відповіла Джейн, — але їхні прагнення можуть виявитися чистішими, ніж ти припускаєш. Вони знають її значно довше, ніж мене, тож не дивно, що й люблять її більше. Але, хоч би чого вони прагнули, малоймовірно, щоб вони опиралися волі власного брата. Яка сестра наважиться на таке зухвальство? Якби вони вважали, що він має до мене якісь почуття, вони не намагалися б нас розлучити; і якби ці почуття в нього справді були, то в них і так нічого не вийшло б. А якщо повірити тобі, що я йому таки подобаюся, то виявиться, що всі довкола діють неприродно і несправедливо, і це страшенно мене засмучує. Не печаль мене такими думками. Я не соромлюся своєї помилки. І дозволь мені дивитися на світ доброзичливо.

Елізабет ледве стримувала лють; але Джейн була старшою, а крім того, головною серед сестер Беннет. Тож їй залишалося тільки підкоритися. Відтоді в своїх розмовах вони майже не згадували містера Бінґлі.

Місіс Беннет і далі дивувалася та скаржилася, що той не повертається. І хоч не минало й дня, щоб Елізабет не доводила їй марність таких сподівань,