Куми та кумки. Анекдоти давні і сучасні - Олексій Анатолійович Кононенко
– І де це можна так довго пропадати? – налетіла жінка на чоловіка, коли той пізно повернувся додому.
– Та от у кума в «підкидного» грали…
– Фу-у-у! Від тебе ж горілкою тхне!
– Таж кум і підкинув випивку.
– Ой, кумо, а чому у вас такі синці під очима?
– Це після того, як я сказала чоловікові: «Очі б мої тебе не бачили!».
– Я, куме, вірю, що чоловік кілька разів народжується, а буває його душа мандрує собі в тілах різних звірів. Наприклад, я вірю, що перед тим був ослом.
– Коли то, куме, могло бути?
– Тоді, коли я вам позичив сто гривень.
– Куме, мене дивує, що ви берете пса до ресторану.
– А чому вас це дивує?
– А як псові та їжа зашкодить?
– Куме, мій внук має півроку, а вже сидить.
– Що ви кажете, куме?! За що?
– Куме, це твоя жінка?
– Так!
– (Пошепки) Але ж вона сліпа і крива.
– Куме, можеш говорити голосно, вона не чує.
– Куме, а чому не жените свого сина?
– Бо він – студент!
– А чому студентові не можна женитися?
– Бо коли буде пильнувати жінку, матиме хвости. Коли буде пильнувати науку – матиме роги. Коли спробує встигнути і те, і друге – відкине копита.
– Кумо, вчора ввечері хтось у мене на городі всю картоплю викопав.
– А може, то студенти?
– Та ні, сліди людські.
– То ви кажете, куме, що на попередньому місці ви були шість років і там вас усі любили і поважали?
– Так, куме!
– А чому ж ви з того місця пішли?
– По амністії.
– Ти знаєш, Ганю, що твоя кума потрапила в лікарню?
– Ні. Добре, що ти сказала. Треба хоч кума відвідати, а то він тепер, бідачок, сам.
– Куме, як вчиться ваш син?
– Та все краще. Але на батьківські збори я поки що ходжу під псевдонімом.
– Куме Петре, як ви думаєте, чи можемо ми з моєю Ганною прожити на 1000 гривень в місяць?
– Звичайно, куме Йване.
– І я їй так кажу. А вона мене вже дістала: «Шукай роботу, шукай роботу…».
Були куми на рибалці. А риба ж не дурна – не ловиться. Відкрили пляшку, взяли другу… А тут вже смеркається.
– Куме Йване, от що ви скажете своїй Ганні, коли додому прийдете?
– А-а-а, куме Петре, я їй скажу «Добрий вечір». Все інше вона сама скаже.
– Куме Йване, я бачу, що коли ви з жінкою розмовляєте, то останнє слово за нею…
– Ви не праві, куме, Петре. Останнє слово завжди за мною, тільки я не кажу його вголос.
Кум Петро дослужився до сержанта. А кум Іван – рядовий. Ото кум Петро перевіряє вишкіл.
– Рядовий, стоїте ви на чатах. Я йду. Ви тричі кричите мені «Стій», а я не звертаю уваги і наближаюся до вас. Ваші дії?
– Я викличу офіцера, – відповідає кум Іван.
– Оце тобі! Дозвольте дізнатися: навіщо? – зловтішається кум Петро.
– Ви такий дебелий, хіба ж я сам зможу відтягнути ваше тіло…
– Куме Петре! Є робота?
– Та немає, хай йому грець! А у вас, куме?
– Теж три місяці не працюю! А знаєте, що сталося з кумом Василем?
– Що, куме Йване?
– Влаштувався ж на роботу!
– А я ж вам казав, що він за гроші готовий на все?
Як воно так сталося, що кум Іван став прем’єр-міністром, ніхто розумно пояснити не може. Поки партії за своїх кандидатів билися, хтось Президентові щось про кума Івана сказав. Просто так. А вже хто тільки не був на посаді прем’єра! Мабуть, вирішив Президент, що проста людина має попробувати. Ніким не знана. Неза-ангажована. Може посуне справи. На удачу.
Прийшов день, коли прем’єр
