Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

зачинився в Старому Любеку, який став єдиним опорним пунктом християнства в Полаб’ї.

Землі між середньою Лабою і Балтикою в ХІ ст. були своєрідною заповідною зоною етнічної релігії всього слов’янства. Величний храм у Ретрі був релігійним центром всіх північно-західних слов’янських народів, які ще трималися своєї етнічної віри. Компроміси не визнавалися, адже етносу загрожувало духовне знищення. Коли двоє місіонерів з Чехії ризикнули поїхати в Ретру з християнською проповіддю, вони були ритуально страчені [365 ].

Тільки в 1068 р. єпископ Хальберштадський знищив святиню лютичів Ретру. На знак приниження віри слов’ян він вчинив наругу над священним конем Бога Святовита (на якого ніхто не смів сідати), – єпископ Бурхард повернувся на ньому верхи в Саксонію.

Конфлікти між місіонерами і язичниками не припинялися впродовж кількох століть. Християнські хроністи навмисно описують жорстокість і “кровожерність” язичників, щоб викликати до них ненависть. Слов’янські князі, охристившись, ненавиділи свій народ, який все ще тримався віри батьків. Король стодоранів Прибислав-Генріх запекло боровся з опозицією жерців храму Триглава. Відомо, що в 1125 чи 1128 рр. князь Лотарь ІІІ спалив лютицький храм Триглава (можливо це в тій самій Ретрі). Держава лютичів розпалася. Після цих драматичних подій політична сила і вплив слов’янської віри були підірвані.

Встановлені християнські єпархії засуджували язичників до страти за порушення ними християнських норм життя. Наприклад, Карл Великий у так званому “Саксонському Капітуляції” встановив правила покарання для своїх підданих, в тому числі й завойованих слов’ян усієї імперії: “Хто з неповаги до християнської віри порушить піст святої п’ятидесятниці, поївши м’яса, – буде покараний смертю... Хто спалить по язичницькому обряду тіло померлого і спалить на попіл його кості, – буде страчений на смерть. Хто із племені саксонського буде надалі ухилятися від хрищення, не з’явиться для здійснення над ним цього таїнства, бажаючи залишатися в язичницькій вірі, – буде скараний на смерть” [498; 214. 424].

Острів Рюген (Rujana – слов. Руян), що нині належить Німеччині, відділений від континенту протокою Штрельзунд (Strelasund), що походить зі слов’янського “стріла”. Він має три великі півострови: Ясмунд, Віттов, Мьєнхгуд. Тут були два великі релігійні центри. Один з них, Карентія, знаходилася на півдні острова і мала святилища трьох Богів. Їхні імена дійшли до нас у зіпсованому іноземними переписувачами вигляді: Рінвіт, Турупід, Пурувіт (очевидно малися на увазі: Руєвит, Триглав і Перун). Другий храм, велична Аркона, розташовувався на півночі на самому краю півострова Віттов (найвища точка 200 футів над рівнем моря). Аркона, що була заснована в ІХ – Х ст. залишалася центром слов’янського язичництва ще довго після падіння інших святинь під натиском ворожих похрищених германців. Як пише відомий історик О. Пріцак про святиню Аркону: “Храм Свантевита і його верховний жрець, найвідоміший, що змагався за владу з королем” [366. 634]. Сам автор-християнин навіть не помічає абсурдності свого твердження: “найвідоміший” жрець, ім’я якого чомусь (?!) не залишилось в історії!

Слов’янська держава Ругія на о. Руяні була зруйнована внаслідок постійних ворожих нападів саксонських королів Еріха, Вальдемара І та ін., керованих християнськими єпископами. Як писав В. Шаян “цілий христоносний похід був піднятий проти держави цього острова і твердині старослов’янської віри” [521. 198]. Після зруйнування Ретри (1068) і до 1168 року цей храм понад сто років залишався релігійним центром не тільки балтійських слов’ян, але й усієї Слов’янщини. Сюди приїздили також руські купці, щоб принести дари Богам.

Саксон Граматик повідомив про чотири спроби підкорення непокірних язичників (у 1136, 1159, 1166, 1168 рр.), з яких удалась тільки четверта, керована архієпископом Абсальоном. У цій нищівній війні взяли участь данські війська під проводом князя Вальдемара І, а також померанські війська Казимира і Богіслава, які сподівалися отримати для себе кращі наділи землі в разі перемоги. Оборонці винесли на мури своєї твердині священне знамено, яке називалося “Станіца” і за звичаєм мало виноситися лише в час вирішальних битв. Ця “Станіца” була у величезній пошані, що “майже дорівнювала маєстатові усіх Богів” [521. 198].

Данці підпалили дерев’яні стіни оборонної вежі. Численні оборонці кидалися у вогонь, вважаючи за краще вмерти, ніж потрапити в духовне рабство. Священне знамено згоріло в полум’ї. В цей час данський князь Вальдемар велів винести крісло, щоб, сидячи перед своїм шатром, спостерігати хід битви. За його наказом вояки Есберн і Суно вдерлися до храму і зрубали статую головного Бога Святовита, винесли всі скарби святині. Саму статую порубали на дрібні шматки й запалили вогонь, на якому готували собі їжу. Такою була трагічна загибель останніх язичницьких твердинь.

В кінці ХІІ – ХІІІ ст. германці завоювали землі слов’ян до Одри і створили там християнські єпархії, зруйнувавши всі святині природної релігії підкорених слов’янських племен, убивали й спалювали жерців, які були носіями етнічних знань, а разом з ними спалювали їхні книги, написані на дерев’яних дощечках.

У слов’ян (поляків, русів, чехів, моравів та ін.) існувало своє письмо “азбука” (від назв перших літер “аз”, “буки”, “віди”, що означало “я букви відаю”), та й самі “буки” походять від назви дерева, на якому писали. Саме цю азбуку пізніше, може й несправедливо, назвуть “кирилицею” на честь християнського місіонера, який проповідував чужу віру слов’янською мовою. Негативне ставлення латинської церкви до місцевих слов’янських мов посилилось після розколу 1054 р. Поділ церкви розділив слов’янську писемність за релігійною ознакою – на латинників і “схизматів”. Початково ж усі слов’яни вважалися “схизматами” через їхню власну писемність.

Боротьба католицької церкви зі слов’янською азбукою закінчилася латинізацією чехів, поляків та інших слов’ян (впроваджено латинку, яку поляки називають “абецадлом” від лат. “а, в, с”), і як наслідок – відчуження навіть на мовному рівні колись споріднених народів. А це призвело також і до збільшення питомої ваги іноземних священнослужителів у церквах. Свою слов’янську азбуку зберегли тільки східні слов’яни та болгари: інші західні слов’яни, що зберігали довгі століття свою азбуку, нині внаслідок американізації Європи поступово переходять на латинку. Однак, церковнослов’янська мова, якою користувалась східна церква, також була чужою для русичів і гальмувала розвиток народної мови й світської писемності.

Відомо, що упродовж всього ХІІІ ст. ще тривали виступи народу проти своїх духовних поневолювачів. В грамоті папи Інокентія ІІІ в 1210 р. говориться про слов’ян, які “воюють з католицькою вірою, бо отці їхні, як і вони, були язичниками, і були насильно вигнані з їхніх земель бранденбурзькими графами” [365. 187–203]. Саме з часу християнізації почалася масова колонізація слов’янських земель німецькими колоністами, яка майже розчинила в собі слов’янський етнічний компонент, асимілювала полабські племена наших прародичів. Ще в ХІХ ст. деякі полабські слов’яни (лужичани) зберігали свою етнічну пам’ять, нині ж вони майже повністю германізовані, асимільовані. У