Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

Київської Русі. Величезний слов’янський суперетнос мав свою етнічну релігію з багатьма її регіональними особливостями.

Слов’яни важко піддавалися християнізації та найдовше з усіх європейських народів чинили організований опір папським ордам військових місіонерів, або повставали проти уже охрищених князів. Така поведінка народу – яскраве свідчення вірності рідним традиціям, багатьма дослідниками пояснюється лише як відсталість, неосвіченість. Хоча з точки зору сучасного рідновірського руху – таку боротьбу прийнято ставити за приклад.

Перші звістки про християнізацію окремих слов’ян маємо близько 743 р.: Карантанський князь Борута відправив свого сина Горазда та племінника Готимира здобувати християнську освіту до нещодавно заснованого монастиря Чімсі [95. 32]. Перше охрищення окремих слов’ян відбулося не раніше початку ІХ ст. (слово хрищення я пишу через и, бо воно походить не від слова хрест, а від грецького імені Христос). Між 818–825 рр. охристився моравський князь Моймир; у 821 р. – князь ободритів Славомир; у 831 р. – масове хрищення частини населення Моравії; близько 830 р. слов’янський князь Прибина наказав освятити християнську церкву для себе і своєї жінки-баварки. Прийняття ним християнства мало свої політичні та майнові причини – він отримав ленне володіння у Нижній Паннонії, де збудував собі нову резиденцію [95. 41–42]; 846 р. охристився моравський князь Ростислав, щоб мати підтримку від короля Людовіка; 865 р. – охрищення болгар; 880-ті рр. – охрищення сербів і хорватів; 880 р. – охрищення чехів; 894 – охрищення князя Борживоя (Чехія); 955 р. – охрищення руської княгині Ольги; 966 р. – охрищення польського короля Мєшка і його підданих; 988 р. – офіційне примусове хрищення Руси князем Володимиром; 1168 – насильницьке охрищення полабських слов’ян [63]. Ось неповний перелік головних фактів наступу християнства на слов’янські країни.

Навіть дуже заанґажовані християнством дослідники все ж не можуть заперечити, що охрищення майже всіх народів відбувалось силовими методами, часто супроводжуючись кривавими розправами з непокірними, спаленням язичницьких святинь, статуй Богів, руйнуванням традиційних народних храмів. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) писав: “треба думати, що хрищення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров’ю українського народу, що боронив батьківську віру... У нас, звичайно, прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охриститись, а вдячний народ зараз же відцуравсь віри батьків і прийняв християнство. Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося христити народ у власній крові його, доводилося христити його вогнем і мечем...

Загал народу навіть у Києві не хотів христитися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти у Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...

Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих Волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший в родині виконував у нас обов’язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали Волхви великий вплив на народ. Ось ці наші Волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня аґітація проти християнства була сильна і реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив стару віру, а почасти доніс її й донині” [331. 55–63] (виділення курсивом – Г. Л.).

Всі відомі факти про охрищення тих чи інших слов’янських князів мають спільні характерні риси: приниження людської гідності з боку місіонерів та християнських правителів, зневага до язичників, своєрідне бойкотування тих, хто ще дотримувався віри своїх предків. Наприклад, коли чеський князь Святополк трапезував зі своїм двором, князя-язичника Борживоя разом з його оточенням посадовили на підлогу, як раба. Це нібито офіційна версія про причину охрищення Борживоя. Відомо, що його жінку Людмилу охристив знаний місіонер Мефодій під час відвідин Праги. Людмила стала ревною християнкою, однак, Борживой не був таким набожним. Дослідники сходяться на тому, що не він перший охристив усю Чехію, а вірогідно, це зробив його дядько Спітигнєв [95. 112–113].

З усіх слов’янських народів, чи не найдраматичнішою була доля полабських слов’ян, які мешкали між річками Лабою, Сале (Заале – притока Ельби) та Одрою (нім. Одер), і за походженням були близькі до наших праукраїнських Предків. Нині ця територія належить Східній Німеччині, включаючи Берлін, Гамбург, Лейпціг, Дрезден. Оскільки історія цих слов’янських народів ніде не викладається, а їхня доля майже невідома навіть освіченим людям, подаю коротко основні відомості.

У VІІ ст. тут жили плем’яні утворення ободритів, вільців-лютичів та інші, значно менші, племена слов’ян: ваґри, полаби. Основою плем’яної етнічної самосвідомості, і зрозуміло, патріотизму цих слов’ян була етнічна релігія, що спиралася на культ місцевих язичницьких Богів (в хроніці Гельмольда – “Боги тієї землі”) а також на рідні святилища і касту авторитетних жерців [112]. Висока повага до жерців у суспільстві, в усіх сферах життя, їхня організаторська роль у житті народу сприяли стабільності і стійкості етнічних культів впродовж досить довгого часу.

Однак, франки, що були сусідами полабських слов’ян на заході, постійно намагалися схилити їх до християнства. З іноземних джерел відомо про те, що франкам нібито вдалося охристити ободритського князя Славомира, який відбував у них заслання як непокірний васал, і в 821 р., будучи вже відпущений додому, в дорозі, раптово захворівши, нібито велів себе охристити в надії на порятунок. Цей сюжет виглядає досить схожим на типові ранньохристиянські “міфи” про охрищення знатних людей заради особистого порятунку (згадаймо легенду про раптову сліпоту руського князя Володимира, який, нібито охристившись, зразу прозрів). Однак, повідомлення про князя Славомира закінчується невтішно: він помер, а його охрищення ніяких наслідків для всього народу не мало.

У свідомості полабських слов’ян конфесійна та етнічна належність були взаємообумовлені. Християнство вони сприймали як релігію своїх ворогів-франків і германців, а війни з ними пояснювали як боротьбу їхніх місцевих плем’яних Богів з “німецьким Богом”. Тому їхні часті військові сутички з германськими племенами не тільки були головною перешкодою для християнської місіонерської діяльності, але й зміцнювали плем’яні культи полабських слов’ян.

Навіть у християнських джерелах іноді пробивалися правдиві повідомлення про реакцію слов’ян на проповіді місіонерів. Так, описано, що один слов’янин, сліпий старець, почувши про “чудеса святого Генріха”, скептично промовив: “Цей Генріх – німець і тому допомагає тільки німцям, а для мене