Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

і мого племені він ніколи не здійснить ніякого чуда чи благодіяння” (“Чудеса святого Генріха”, 1165–1170 рр.) [365]. Ось просте народне пояснення, воно не потребувало іншої арґументації чи особливого доведення. Це була аксіома. Таке твердження спиралося на глибоку віру в те, що етнос має лише кровноспоріднену духовну підтримку, на якій ґрунтувався і загальнослов’янський культ предків.

Жадібність германських феодалів була головною причиною, що спонукала їх не стільки охрищувати слов’янські племена, скільки отримувати від них більше податків. Саме через це в 20–60-х роках Х ст. почалося інтенсивне підкорення полабських слов’ян німецькими королями, а християнство було лише вигідною ідеологічною зброєю (чи то просто політичною ширмою), що служило ніби ідеальним виправданням за знищення етнічних релігій, які християнство проголошувало примітивними, нижчими від себе. Звідси нав’язане всьому світові уявлення про те, що християнство нібито є своєрідним “просвітництвом”, порятунком “темних варварів”.

У 948 р. германці заснували два єпископства на слов’янських землях – Хафельберґ і Бранденбург, а в 968 р. – Ольденбург і Маґдебург. Слов’янські князі не брали участі в цих заходах, хоча й не могли нічого їм протиставити. Християнські хроністи, прагнучи видати бажане за дійсне, писали, що єпископ Ольденбургський “народи ваґрів і ободритів омив у священному джерелі хрещення” (Гельмольд), а Адам Бременський писав, що нібито “був охрищений весь народ язичників”. Історики ж стверджують, що все це є великим перебільшенням [365. 190].

Трагедія Київської Русі 988 року описана більш-менш докладно, як науковцями, так і істориками церкви, але все під одним і тим же кутом зору – як “прогресивне явище”. Таке однобоке і звужене подання в сотнях книжок і підручників, курсів і спецкурсів, теле- і радіопередач має вкрай негативне значення, породжуючи хибні стереотипи мислення, зашкарублі штампи, що за своїми наслідками можуть дорівнятися до сучасного психотропного зомбування народів.

Український дослідник М. Ю. Брайчевський у своїй ґрунтовній праці “Утвердження християнства на Русі” піддав критиці надто звужені погляди щодо наслідків християнізації, вказавши, що офіційна позиція “істинно православної платформи надто переоцінювала значення релігійної реформи Володимира, приписуючи їй універсальне значення. Згідно з усталеною тезою, нібито з утвердженням християнства починалася справжня історія давньоруської цивілізації, попередній час тонув у темряві невігластва і дикунства... Виходило, що тільки з 988 р. почалось кам’яне будівництво, писемність, література, філософія, зародки позитивних знань, просвіта, образотворче мистецтво, музична культура. Така тенденція справедливо відкинута...” [63. 242].

Насправді ж, християнські проповідники скрізь натикалися на спротив і насмішки місцевого населення. Мовний бар’єр скрізь був перешкодою для християнської проповіді, а впертість латинників була просто фанатичною. Типовий приклад, з монахом Бозо, який примушував слов’ян співати латинське “кіріє елейсон”, а ті почали сміятися, бо їхньою місцевою говіркою це означало “вільха в кущах”. Однак, і проповіді слов’янською мовою виявлялися малоефективними. Тоді місіонери з допомогою війська насильно охристили частину сорбів, хоча християнська догматика була для них чужою і незрозумілою. Тому сорби продовжували виконувати свої етнічні обряди, поклонятися гаям, озерам, джерелам, як це робили багато століть їхні предки. Насправді, щоб навчитися боятися християнського Бога, в нього треба спочатку повірити. Тоді в 1004–1009 р. єпископ Віґберт наказав вирубати Священний гай і побудував на його місці християнську церкву. Однак, і це не сприяло створенню церковної організації, така організація була створена тут лише в кінці ХІІ ст., а в Лужичах – лише в ХІІІ – ХIV ст.

Причини своїх нещасть, важких матеріальних податків і засилля німецьких маркграфів полабські слов’яни вбачали саме в духовній зраді своїх Богів. Через це в Північному Полаб’ї вже в 983 р. прокотилася хвиля слов’янських повстань проти німецько-християнської експансії. Повстанці зруйнували єпископські резиденції в Хафельберзі, Бранденбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де “спалили і зруйнували дощенту всі церкви, не лишивши по той бік Лаби і сліду християнства” (Адам Бременський).

У 1004 р. Бруно писав: “Нестримне плем’я язичників-лютичів скинуло з себе іго християнства і поспішило в слід інших (читаймо, “своїх”) Богів, яким заблудженням воно страждає й досі”. Так само негативно про етнічних Богів писав і Тітмар: “Замість Христа... віднині шануються різноманітні культи бісівської єресі”. Звичайно, християнська ідеолоґія уже на самих початках свого існування виробила спеціальну негативно-оціночну термінологію стосовно етнічних релігій і культів тих народів, які вона хотіла підкорити [63].

Успіх цих релігійних повстань ще більше зміцнив плем’яні культи в ХІ ст. і утвердив етнічну свідомість північно-полабських слов’ян. Зросла роль жерців. У лютичів центром політичного плем’яного об’єднання стало святилище Сварожича в Радогощі (або Ретрі). У першій половині ХІ ст. язичницький плем’яний союз лютичів був ще крупною військовою силою. Часто до його допомоги зверталися правителі Чехії, Польщі, та й сам імператор, які ворогували між собою. При цьому християнські правителі часто були змушені поблажливо ставитись до язичницьких звичаїв і жертвопринесень, а також рахуватися із думкою жерців. Коли якийсь саксонець пошкодив статую слов’янської Богині, імператор виплатив жерцям 12 фунтів срібла для відшкодування збитків [365].

Германський правитель Генріх ІІ уклав угоду з лютичами-язичниками проти польського короля-християнина. Тоді єпископ Бруно закликав Генріха об’єднатися з Болеславом Хоробрим проти лютичів, щоб їх охристити. Та всі спроби були марними. Святиня в Ретрі стала надплем’яним центром всього західнослов’янського язичництва. Якщо якийсь князь приймав хрищення, народ розцінював це як загрозу рідному плем’яному Богу. Це означало вихід такого правителя з родової релігійної спільноти, а отже – втрату права на етнічну спільність зі своїм народом. За таких обставин зовнішні й внутрішні сутички в державі набували характеру не тільки міжконфесійної, але й міжетнічної ворожнечі.

Почастішали вбивства народом своїх охрищених князів, або їх вигнання з країни. Тому князь ободритів Готшалк в 1043 р. намагався навернути свій народ до християнства шляхом особистої проповіді рідною мовою, він відновив церкви й монастирі. Однак, така діяльність князя викликала величезний опір і ненависть народу. В 1066 р. піднялось язичницьке повстання під проводом Блусса (зятя князя Готшалка) і жерців. Хвиля величезного народного гніву прокотилася всією країною. Народ забив князя-християнина і разом з ним усіх його прибічників, хто не схотів відректися від чужої віри [286. 93].

Гельмольд повідомляє, що визнавці слов’янської віри схопили єпископа Мекленбурзького і провели “для ганьби” по всіх городах словенських, а потім обезглавили в слов’янській метрополії Ретрі. Язичницькі храми почали відновлюватися. Був запрошений з острова Рюген князь Круто, який у бодричів підтримував язичництво. Ці події звели нанівець усі намагання латинських місіонерів і охрищених ободритських князів насильно охристити свій народ. Син Готшалка Генріх уже побоявся продовжувати відкриту політику батька щодо християнізації. Але йому вдалося підступно погубити князя Круто і з допомогою німців утвердити свою владу над бодричами і лютичами. Та його спроби насадити християнство не вдавалися. Він