Породжені хтивістю - Ксенія Євчук

Важке повітря тисне мені на груди. Я йду коридором штовхаючи людей навколо. Колишня дівчина. Нова викладачка. Вона зараз з ним.
Я копаю двері до кабінету. Швидко оглядаю його. Немає нікого, окрім самого Даніра. Він сидить за столом, сфокусований не перевірці робіт.
Я складаю руки на грудях, поки він нарешті не дивиться на мене.
Ми переглядаємось, змірюючи одне одного поглядами. Він знову повертається до перевірки робіт. Мені хочеться крикнути, бо він робить вигляд, що я просто студентка. Це звичайно так і є, але ж бляха ми один на один. Немає чого зараз ховати.
-Хто вона? -я говорю перша.
-Не розумію про що ти. Бери те, по що прийшла і йди. -каже він, не дивлячись на мене.
Яка ж я зараз зла.
-Ти збираєшся мене ігнорувати? Знущаєшся? Саме зараз? 
Нерв на його обличчі рухається, але він не відповідає мені. Ну і йди ти. Я сама дізнаюсь про неї.
І я виходжу з кабінету, гримнувши дверима.

Данір.

Не думав, що цей день буде найгіршим за останні роки.
Джеймс зайшов в мій кабінет без стуку.
Коледж тільки відкрився. Ніякий ідіот не приходить з відкриттям коледжу. Я один в кабінеті. 
-Нір, Боже... -Джеймс задихається.
-Ти що бігав?
-Так.
Я чекав від нього відповіді із сарказмом, але що маємо.
-Твоя Віолетта.
-Закрий рот. -гримаю я. -Вона не моя. -мене покриває хвиля гніву. -Якого біса ти взагалі про неї згадав?
-Вона тут. В коледжі.
-Тобі не вистачило пригод? Хочеш ще й мої мізки винести?
Якщо це жарт, то я вб'ю його.
-Це реально так. Вона справді тут. І вона збирається тут викладати.
-Скажи, що це жарт і врятуй себе.
Я стискаю кулаки так сильно, що шкіра рук біліє.
-Мені шкода. Вона зараз буде тут.
-Та звідки вона знає, що я тут?Джеймс прямо дивиться на мене ніби я ідіот.
-Звичайно. -кажу я, посміхаючись. -Вона ж тут заради мене.
Двері за Джеймсом відчиняються і до кабінету граційно заходить Віолетта. Така сама, як і тоді. Нічого не помінялось.
Вона дивиться на мого брата і торкається його щоки.

-Джеймі-іі. -червоні рум'яна на її щоках виглядають огидно.
-Віолетто, радий вас бачити. -скрипить брат.
Він відходить від неї і дарує мені сумний погляд.
Двері за ним зачиняються. Віолетта переключається на мене. 
-Привіт, кохаааний. -вона протягує останнє слово. -Мені вже сказали, що ти тягаєшся із якоюсь студенткою. -вона морщиться.
-Тебе це не має хвилювати. -кажу я, якомога спокійніше.
Вона ніби не чує мене. Продовжує говорити, підходячи ближче.
-Але це не може бути так, бо мене ніхто не замінить. Я найкраща для тебе, ти ж пам'ятаєш?
-Йди до біса, Віолетто, між нами давно нічого немає.
Ще з того часу, як ти кинула мене.
-Ти досі не можеш забути ту ситуацію?
-Яку?
-Ти прекрасно знаєш. -сміється вона і проводить пальцями по столі. -Як я кинула тебе.
Я закушую язик, щоб не накричати на неї. Вона не вартує цього. Нехай просто йде до дупи.
-Ти ж розумієш, що мене ніхто не замінить? Я повернулась. Тепер ми разом.
-Жінко, пройшло три роки, ми давно мали забути обличчя одне одного.
-Але ти не забув. Я ж твоє перше кохання. 
Вона підходить до мене майже на відстані руки. Її рука тягнеться до мене, але я ставлю свою, щоб загородити їй шлях. Я встаю з крісла.
-Мені всеодно на те, чи будеш ти тепер тут працювати. Просто не чіпляйся до мене. Ми в минулому. 
Я показую їй на двері, даючи зрозуміти, що вона має вийти з кабінету.
Вона люто дивиться на мене і вишкірює зуби. Розвертається і на каблуках йде геть.
Я з полегшенням видихаю, але вона зупиняється, тримаючи ручку дверей.
-Ми не в минулому. Ти зрозумієш це.
Вона виходить.
Я торкаюсь пальцями скроні. Боже мій, за що мені це.

Данір.
3 роки тому.
 

-Мені потрібно більше грошей.
-Не йди. -прошу я. -Ми знайдемо вихід.
-Ні, Даніре, я йду. -вона непохитна.
-Але в нас були плани! 
Я дуже сентиментальний, бо кохаю її. Якого дідька вона кидає мене заради нього? Заради його грошей, звичайно.
-Ти зараз йдеш, кидаючи мене.
-Так! Данір, ти байстрюк. Твоя мати кинула тебе, як остання повія. Вона кинула твого батька! А ти досі не володієш ніякими прибутками. Як ти збираєшся утримувати нас?
Віола говорить це з таким серйозним голосом. Її слова заставляють моє серце стискатись. Тільки вона знає мене так добре. Чому вона це робить...
-Байстрюк? Ха. Добре.
Вона стискає в руках валізу.
-Ти чимось похожа на мою матір, не думаєш?
Вона така ж сама повія. Кидає мене через ще більші гроші.
Вона гарчить від злості і вручає мені ляпас. 
Я підтискаю губи, коли вона йде.
Чомусь з очей течуть сльози.
Остання людина, від якої я чекав зраду-зрадила.

Зараз.
Данір.
 

Я знав, що це вона. Я бачив як хлопці підходили до них. Як вони розмовляли з дівчатами. Я слідкував за Реніль ще з того моменту, як вона вийшла на вулицю. Вікна з мого кабінету ведуть до ресторану, де вони часто їдять, і до лавок, на яких часто сидять.
А ще пізніше я маю розказати Джеймсу, що бачив того Става? Стреса? Чи як його там звати. Джеймс називає його просто хуй, отже.
Я знаю, що Крістофер шукає щось, щоб якось надокучити мені, хоча й сильно не ображається на мене. Він точно щось скаже Реніль. А ще Джеймс. Брат не втримається і розпатякає все.
Я слідкую за тим, як новенька дівчина виступає вперед і щось бурчить хлопцям. Я бачу знервоване обличчя Реніль. Бля, довбні.
Моя дівчинка відходить від них і прямує до коледжу.
І я знаю причину. Я сідаю за свій стіл роблячи вигляд, що перевіряю роботи студентів. Проходять довгі хвилини перш ніж Реніль відкриває двері.
Я знаю, що вона перевіряє кабінет. Піднімаю погляд, щоб перевірити її стан. Вона злостиво дивиться на мене і чекає пояснень. Я не можу їй їх дати, тому продовжую дивитись на тести. Пізніше я вб'ю хлопців за це.
-Хто вона? 
Я ще раз дивлюсь на неї. Мені потрібно запам'ятати це її ревниве обличчя.
-Не розумію про що ти. Бери те, по що прийшла і йди. -відповідаю я.
-Ти збираєшся мене ігнорувати?
Я мовчу. Вона має зараз послухатись. Потім я обов'язково це виправлю.
Її прекрасне обличчя перекривлюється від злості. Мені не потрібно бачити її, щоб знати її емоції. Я знаю її всю.
Двері закриваються, залишаючи за нею ауру гніву.
Віолетта, бажаю тобі сил в боротьбі із моїм кошеням.