Готується вбивство - Володимир Леонідович Кашин

на його руках залишалися малi дiти, волi не позбавили. Вiн став ще дужче пити, тримався день-два тiльки тодi, коли Вiрунька i Мишко цiлували його i, плачучи, просили бiльше не пити. Але потiм ще дужче запивав. Зрештою дiтей забрали до себе Оля i Василь.

Лiдинi речi Петро берiг, мовби сподiвався на її повернення. Iнодi годинами сидiв над Ворсклою, на тому самому мiсцi, де востаннє бачив дружину, i не знати про що думав, вдивляючись у заворсклянську далечiнь.

З бригадирiв його звiльнили, i вiн тепер рiдко ходив на роботу; несподiвано здружився iз старим Ковтуном, "iталiянцем", який розповiдав, що i в Калабрiї жiнки вертихвiстки, чоловiки у них тiльки для годиться або щоб грошi давали, а кожна має ще й коханця.

Василь Пiдпригорщук як мiг намагався пiклуватися про брата, та той чимдалi усе дужче сторонився його, мовби Василь у чомусь завинив перед ним. А той, без вини винуватий, наче тiльки самим своїм iснуванням прогрiшив, накликав бiду, теж почувався перед молодшим братом нiяково i не наполягав на зближеннi...

А так у Виселках усе було по-старому: люди жили, працювали, вирощували хлiб, картоплю, соняхи i буряки, кожен iз своїми турботами, радощами i бiдами, дiвчата i хлопцi любилися, грали весiлля, народжували дiтей, росла висока трава на схилi, де стояла хата Пiдпригорщукiв, а пiд ним мирно несла свої тихi води тисячолiтня Ворскла, нiби й не на її берегах спалахнули незмiряної сили пристрастi людського духу...

А Лiдин гiркий зошит?

Вiн став звичайним речовим доказом, коли судили Петра Пiдпригорщука, а потiм вкрився пилом серед паперiв справи, навiки схованiй у архiвнiй шафi суду, i це його стосувалася б стародавня мудрiсть: зiк транзiт глорiа мундi!.. [2] [2] "Так минає людська слава!" (Лат.)

Свалява - Київ, серпень 1987 р.

Оглавление   1   2   3   4   5   6   7   8   9   ЗАМIСТЬ ЕПIЛОГУ