Готується вбивство - Володимир Леонідович Кашин
Минув ще якийсь час, коли нарештi я зрозумiла, що то є кохання.
Я намагалася задушити в собi у зародку це недозволене долею кохання, але не змогла. Пробувала любити свого чоловiка, наче тебе, - ви ж такi схожi з лиця! Я боролася за те, щоб у моїй сiм'ї був мир i спокiй, була злагода. Скiльки разiв я ходила по селу, розшукувала свого чоловiка, коли вiн, забувши усе на свiтi, випивав у колi друзiв, забирала його додому, просила, плакала, щоб вiн бiльше не робив так. Дрiбнi сiмейнi чвари, особливо коли вiн приходив напiдпитку, вiдкладали у моїй душi гiркi краплини розчарування, якi збиралися роками, дрiбнi образи скупчувалися у великий клубок вiдчуження, i багато що я не могла пробачити чоловiковi, хоч скiльки разiв, заради сiм'ї, заради дитини, яка незабаром знайшлася, я пробувала забути все i жила з ним далi.
Мої думки, мiй любий, усе частiше i частiше поверталися до тебе, порiвнювали вас обох, i прийшла та фатальна година, коли терези схилилися на твiй бiк, i я пропала, бо зрозумiла, що вже не можу володiти своїми почуттями, що я кохаю тебе, а не свого чоловiка.
Я боялася цього, я не хотiла цього, внутрiшня боротьба тривала довго у моїй душi, але це було сильнiше за мене. О, тiльки думки про обов'язок, про жiночу честь i пристойнiсть стримували мене!
Роками я боролася з собою... i роками прагнула тебе, хотiла тебе з кожним днем усе нестерпнiше, все нестриманiше, хоч не мала на це найменшого права. Право було у другої - у твоєї дружини Олi.
Пригадай, любий, як одного разу ти повiз мене мотоциклом у пiонертабiр до моєї Вiруньки. Коли ми приїхали, була якраз тиха година, дiти спали, i ми тим часом поїхали скупатися до рiчки. У водi ти зробив жартiвливу спробу обiйняти мене, але я вiдсахнулася i вже за мить пожалiла про це. Проте спроб з твого боку бiльше не було, а я не наважилася першою зробити крок до зближення. З того часу, хоч би де ми стикалися з тобою, при спробi обiйняти мене я вiдсахувалася вiд тебе i кожного разу потiм каялася, бо дуже хотiла твоїх нехай i випадкових, але таких бажаних обiймiв, хотiла тебе всього. Зупиняв обов'язок...
Кожної хвилини думала про тебе, бажала тебе, пристрасно, жагуче. Я не могла дивитися на тебе без болю у душi, знаючи, що ти не мiй, що не дано менi такого права: права кохати тебе. А я кохала...
Кожна зустрiч з тобою, де б це не було, чи то у нашому домi, чи на вулицi, чи у гостях, куди ми ходили сiм'ями, приводила мою душу у страшне сум'яття, збурювала мою кров. Очi мої дивилися тiльки на тебе, кожне твоє промовлене слово я ловила, кожний твiй порух запам'ятовувала. О, треба бути великою акторкою, щоб цього нiхто не помiтив: нi твоя дружина Оля, до якої я вiдчувала i вiдчуваю повагу i заздрiсть, бо вона - твоя, нi мiй Петро, який дуже суворий у таких питаннях, як кохання до чужих чоловiкiв, i при найменшiй пiдозрi мiг наробити дурниць, нi стороннi люди, якi - о! - усе помiчають, навiть тодi, як ближнi нашi не бачать нiчого. Я думала про наслiдки, якi могли статися, якби я кинулася у вир свого кохання: нi, я знаю, чим це закiнчується! А у тебе i у мене дiти, якi не повиннi розплачуватися за грiхи своїх батькiв.
Кожного разу, зачувши увечерi твiй мотоцикл, я вибiгаю на подвiр'я зустрiти тебе, побачити хоч краєм ока. Вибiгаю, забувши про все на свiтi, наче мене жене амок... Коли ти вдень буваєш вдома, я вигадую рiзнi причини, щоб зайти на твою половину, щоб тiльки побачити тебе, почути твiй голос. I яка це скажена мука дивитися на тебе, бути поруч i не смiти навiть доторкнутися! Як же менi до нестями хочеться пригорнутися до тебе, вiдчути твоє тiло, твої обiйми! Але цього бажати - що сонце з неба дiстати!
Дивлячись, як тебе обiймає твоя дружина, цiлує, зовсiм не соромлячись мене (бо ж родичка!), я мало не втрачаю свiдомiсть. У моїй душi усе починає дрижати, заплющую очi, щоб не бачити цього (забила б ватою i вуха, щоб нiчого й не чути!), i, вся оповита заздрощами i ревнощами, непритомнiю. Я, яка нiколи не розумiла, що таке ревнощi, вiдчувала у таку хвилину, як у моїй душi горить i пiдiймається незвiдане досi збурене, заздрiсне, чорне почуття до твоєї доброї, хорошої дружини, адже ти не мiй - її, але у такi хвилини не можу володiти собою. Повинна, мiцно зцiпивши зуби, щоб не закричати вiд заздрощiв, вiд простого фiзичного болю, який виникає десь там глибоко, усерединi, тому що не я тебе обiймаю i цiлую.
Десь чула чи, може, читала фразу: "Всi шляхи ведуть до Вавiлона". Так i мої шляхи усi ведуть до тебе. Хоч би де я була, хоч би що робила, думаю про тебе i кожну вiльну хвилину, кожну нагоду використовую, щоб забiгти до тебе, нiбито у родинних справах. Щоб хоч краєм ока побачити тебе. I тодi на моїй душi стає легко, хороше i заспокiйливо... А вдома знову думки й думки, якi збурюють моє єство, i жагуче бажання знову прокидається в менi. I знову не знаходжу собi мiсця i спокою.
А роки йдуть. Пролетiло уже дванадцять рокiв мого нерозумного, недозволеного, жагучого кохання до тебе. За цi роки виросли i твої, i мої дiти, домашнi турботи i хвороби усе бiльше напосiдають на нас, але моє кохання до тебе, мiй любий, не пригасає. Твiй дотик до мене, навiть ненароком, б'є мене, як струмом. Ночами ти снишся менi, збурюючи мою кров.
А ще треба дивитися в очi твоєї дружини i вдавати з себе доброчесну, порядну родичку. О, якби вона знала, як я кохаю тебе! Кохаю роками!.. I як важко менi жити на свiтi.
Двi жiнки кохають тебе: одна вiдкрито, бо є твоєю законною дружиною,
