Готується вбивство - Володимир Леонідович Кашин

Менi тридцять п'ять... Роки руйнують обличчя i тiло, а я усе жду i жду, що ти перший зробиш крок до мене.

Згадуючи всi цi роки, короткi, родиннi зустрiчi, каюсь, що не наважилась оволодiти тобою, бо знаю, що нiякий чоловiк не встоїть перед жiнкою, якщо вона хоч трохи йому подобається. А що подобаюсь, то - знаю. Каюсь, що ранiше, в пору нашої молодостi, коли зрозумiла своє серце, не кинулася стрiмголов у безумний вир кохання. Можливо, уже давно прийшло б розчарування i перестала б тебе обожнювати, моє життя увiйшло б у береги щоденних турбот i в моїй душi настав би спокiй i мир.

Нанизуючи роки на нитку спогадiв, завжди бачу, що моє кохання задаремне для мене. Якого сенсу набуло моє життя вiд того, що кохаю тебе всi цi роки, всi цi роки маю надiю на щось таке неiснуюче, нереальне, нездiйсненне? Нестерпна мука! Так можна дiйти i до божевiлля. I хто мене зрозумiє, хто?! Лихi погляди, злi язики...

Не вiдчуваю провини перед твоєю дружиною: ми обидвi кохаємо тебе. Не збираюсь вiдбирати тебе нi у неї, нi у твоїх дiтей. Кращої дружини, нiж Оля, тобi не знайти. Ну, а кохати тебе вона не в змозi менi заборонити! Я сама роками придушую це недозволене, нерозумне почуття i нiчого не можу з собою вдiяти. I до циганок бiгала, i до знахарок, аби вiдшептали, вiдтрутили вiд мене моє кохання, заспокоїли, усяку гидоту пила i до медицини вдавалася, а все марно... Нiхто не може мене врятувати, не йдеш ти менi з серця...

Ми уже в лiтах, мiй коханий. Сивi промiнцi пробиваються у твоїх козацьких вусах, волосся посипалося з твоєї голови, а ти для мене наймилiший, найбажанiший, любий мiй, незвiданий мiй. Волаю: "О доле моя, дай же менi хвилину радостi, хвилину єднання, хвилину щастя! Щоб потiм i вмерти можна було, не жалiючи нi за чим i нi за ким, хiба що за дiтьми, в яких така нерозумна, нерозважлива мати!" Але доля у вiдповiдь мовчить, мов нiма.

Та ось прийшла нарештi, зiткалася з багатьох рокiв чекання, рокiв вагань, рокiв придушування в собi недозволеного почуття така хвилина, коли, забувши про жiночу честь, пристойнiсть, навiть сiм'ю, сказала тобi, що кохаю. Що ладна забути про все на свiтi, аби тiльки вiдчути твої обiйми, твої поцiлунки, вiдчути всього тебе...

Але ж ти вiдмовив менi... О матiр божа, який страшний удар!

В очах у мене потемнiло вiд сорому, у вухах передзвiн, у скронях гупає, немов молотом б'є, от-от упаду... Та нi, не треба падати... не треба!.. Потрiбно вистояти, знайти в собi сили i зрозумiти тебе... Так ось яка ти, моя вершина змрiяного роками щастя! Доле моя гiрка!..

Та я добре знаю, що подобаюсь тобi, ти також мрiєш про мене, iнакше я не наважилася б на цей крок. Але ти вiдмовив менi.

О твоя розсудлива голова! О дужа воля! Коханий мiй, падаю на колiна перед твоєю духовною силою, почуттям сiмейного обов'язку, цiлую землю пiд твоїми ногами... Гiрко плачу i гiрко смiюсь над собою...

Розвiялось марево. Тридцять п'ять... Роки мої, роки! Несила бiльше терпiти вас, мої крилатi... Несила терпiти далi життя свого, нi себе, нi тебе, мiй коханий... Я втрачаю розум i..."

Далi половина сторiнки була вiдiрвана i пристрасна розповiдь жiнки обривалася.

Коваль, охопивши голову, читав цю сповiдь Лiдiї Антонiвни, i в його серце заповзав дивний щем: чи зазнав вiн сам такого кохання за своє життя. Зiна, Ружена - усе це так. Але чи й так?..

Нещасний Петро уже не бурмотiв казна-що, а спав тяжким, п'яним сном, смикаючись на постелi i хропучи.

Дмитро Iванович iз жалем поглянув на нього. Подумав, що Пiдпригорщук так i спатиме як убитий до ранку, а йому, Ковалю, треба йти на свою половину... Лiди ще не було. Природно, що вона не поспiшає додому, де знову зустрiнеться з чоловiком.

Стурбована розшуками полковника, Лiдiя Антонiвна мало не щодня переховувала свiй зошит. Мов киця кошеня, переносила його з кутка в куток, з однiєї схованки в iншу, яка здавалася їй тої митi надiйнiшою. Нервуючи i поспiшаючи, жiнка кiнець-кiнцем погано сховала зошит i Петро випадково наткнувся на нього.

На рiчцi, побачивши у руках чоловiка рушницю, спрямовану на неї, Лiда все зрозумiла...

"Можливо, вона й зовсiм не прийде цiєї ночi, - подумав Коваль, - переспить десь у сусiдiв, у катерi або, найшвидше, у своїй бухгалтерiї".

Дмитро Iванович картав себе, що не розiбрався вчасно в обстановцi, не попередив подiї. Але що мiг би вдiяти, якби й здогадався, що шалена пристрасть Лiдiї Антонiвни звернена саме на її дiвера?! Абсолютно нiчого. Вiн рятував би Василя Пiдпригорщука вiд неї, а виявилося б, що її саму треба рятувати вiд чоловiка, i найбiльше - вiд самої себе... Та й чи мав вiн моральне право втручатися у таке iнтимне?!

Коваль ще трохи погортав сторiнки зошита. Тепер вiн звернув увагу, що зошит був для арифметики, у клiтинку, як i аркуш, пiдкинутий Василю Пiдпригорщуку. Одна сторiнка з тих, якi залишалися у зошитi чистими, була видерта нерiвно, так, що обiрваний край її дуже нагадував контур погрозливого листа.

Усе ставало на своє мiсце, усе з'ясувалось, i Дмитро Iванович вирiшив, що треба завершувати своє гостювання у Виселках.

Нi тiєї ночi, нi на завтра Лiда Антонiвна не повернулася нi додому, нi на роботу. Два днi шукали її у Ворсклi - найiнтимнiша таємниця її була розкрита, думали - втопилася. Не знайшли.

Петра Пiдпригорщука судили за замах на вбивство, але, враховуючи, що був у станi афекту i те, що