Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Тарзанові й Читі звеліли підійти до машини, спертися на неї руками і широко розставити ноги. Потім спритні руки обшукали полонених. Крім ножа, забраного в косоокого, при них нічого не було. Двісті баксів Чита заховав подалі у внутрішню кишеню куртки, і дуже зрадів, коли купюри навіть не хруснули. Нехай ситуація помінялася, але основні правила гри навряд чи міняються. Двісті доларів США — це двісті доларів США навіть тут, на темній околиці. Можна спробувати відкупитися. Звісно, відлупцюють, але, принаймні, залишать живими. Та навіть якщо не віддавати їм гроші і перетерпіти екзекуцію, якої точно не уникнути, потім долари тим більше стануть у пригоді.

Таксист став у них за спинами, схрестив руки на грудях.

— Тепер я хочу, аби ви послухали одну історію, — пауза тягнулась, здавалося, цілу вічність. — Історію про мою доньку, яка померла півтора року тому. І про її подругу, яка більше ніколи не святкуватиме свій день народження. Бо саме в цей день загинула моя Оксанка.

— Для чого… — почав Тарзан, але один із хлопців сильно вдарив його по попереку битою.

— Заткнися! — зірвався на крик водій, але швидко опанував себе. — Стояти і слухати! Подруга моєї доньки живе саме там, куди ви хотіли поїхати і наказали мені відвезти вас. Жити там небезпечно. Але ще небезпечніше гуляти одній по вечорах. Особливо це стосується дівчаток, котрим виповнилося шістнадцять років. Моїй Оксанці вже на той час виповнилося шістнадцять. Її подруга відзначала цю дату трьома місяцями пізніше. Для дівчини шістнадцять років — дуже важлива дата. І я відпустив Оксанку в гості. Вона пообіцяла, що подзвонить мені, коли буде збиратися додому, і я заїду по неї. Так спокійніше та безпечніше. Оксана тоді подзвонила мені, як ми й домовлялися, сказала, що виходить і де чекатиме на мене, і попросила: «Не запізнюйся, тату».

Він знову замовк, а Чита ніяк не міг прогнати від себе нав’язливу картинку: самотні дівчатка, які або чекають на когось, або йдуть додому самі в темний час доби, і хвацькі хлопці, обов’язково під кайфом, котрим належить трошки побешкетувати…

— Я запізнився, — глухо промовив таксист. — Не розрахував час. Попросив Оксану трошки почекати, і вона чекала неподалік від будинку подруги, на автобусній зупинці. Я запізнився хвилин на двадцять… Так, точно на двадцять хвилин, — знову пауза. — Коли я приїхав, її вже не було. Я покричав — вона не відгукнулася. Мобільник не відповідав. Подружка підтвердила — Оксана не поверталася. Я не зволікав, викликав копів, і мою дівчинку знайшли вже за півгодини після того, як поліція приїхала. Вона лежала в скверику… За лавкою… Там скверик є… Покидькам вистачило часу, аби зробити свою справу. Ви, подонки, робите свої чорні справи дуже швидко. Але, — знову пауза, — Оксана все ж таки могла б лишитися живою. Слідчий потім пояснив мені: аби я не бігав і не гукав її, все б обійшлося. Ну, вони б зробили, що хотіли, і відпустили її. Та почувши чоловічий голос… мій голос… покидьки з переляку вдарили мою дівчинку головою об край лавки — щоб замовкла. Вони не хотіли її вбивати, просто перестаралися, — пауза, вдих. — Мене мало хвилювало, що той район неблагополучний, що там цілодобово товчуться наркомани мало не з усього міста, такі ось, як ви. Наче мені легше від того, що моя Оксанка — не перша і не остання жертва. Я всього лише запізнився…

Замовчавши, таксист дістав з кишені пачку дешевих цигарок, закурив. Чита, скориставшись черговою паузою, вигукнув:

— Слухай, це по-любому не ми! Ми не вбивали твоєї…

— ВАШОЇ! — знову гаркнув таксист. — Вашої! Пора перейти на «ви»! Уже рік я ловлю на дорогах таких покидьків, як ви! Тим більше, коли називають той район, у мене нема жодних сумнівів, хто ці люди. І я жодного разу не помилявся! Довбаних наркош я впізнаю за будь-якого освітлення! Чи у вас є заперечення?

Влипли.

Тепер остаточно влипли, дійшло до Чити. Із вогню та в полум’я. Від баби втік, від діда втік, від усіх звірів утік.

Тільки ось від лисиці… Цей псих не хоче слухати жодних пояснень, чорт забирай…

— Мовчите? — водій випустив струмінь диму. — Правильно. Нема що казати. Познайомтеся, це — Ігор і Петро, Оксанчині старші брати. Спочатку мої сини вполювали першого-ліпшого наркомана самі, зробили з ним те, що такі самі скоти зробили з їхньою сестрою, і тільки тоді призналися мені. Хочете правду? Мені плювати, що ані той, кого покарали хлопці, ані ви не вбивали моєї доньки. Ви точно зробили сьогодні щось погане. Може, навіть убили людину. Не зробили сьогодні — зробили вчора. Але завтра ви не зможете нікому заподіяти лиха. До речі, ми з синами виходимо на таке полювання щотижня.

Водій щиглем послав недопалок у потилицю Читі.

— Я все сказав. Починайте, дітки.

Боржники Скаженого Сема

1

— Коли я підписував ці папери, то правда думав, що помру.

— Охоче вірю.

Адвокату не було шкода Стаса Гончаренка.

Власне, жаліти когось чи співчувати комусь не вчили на юридичному факультеті. Та й більш як десять років адвокатської практики раз і назавжди довели: в більшості випадків Феміда справді сліпа. Зате люди, які пишуть закони, вступають у юридичні стосунки, укладають угоди та, як у випадку Стаса Гончаренка, складають заповіти, прекрасно знають, що роблять. Коли документ, складений при свідках і завірений нотаріусом, вступає в дію, сліпу богиню правосуддя зовсім не обходить той бік справи, який зазвичай називають моральним.

Саме тому адвокату і не було шкода Стаса Гончаренка як бізнесмена, котрий в цей весняний день втратив свій бізнес.

Час за вікном нині такий — солідні банківські установи хитаються, не те що якась там середня підприємницька ланка.

Такою вважалася видавничо-поліграфічна фірма «Гермес», створена Стасом Гончаренком за кілька років до одіозних українських президентських виборів, які закінчилися тоді легшим, «помаранчевим» Майданом. Дивним чином вся ця політична історія вплинула на бізнес Гончаренка: кількість клієнтів, які хотіли друкувати буклети, листівки та брошурки, відтоді почала зростати в геометричній прогресії. Скориставшись цим, Стає за наступних півтора року так розкрутився, що фірма «Гермес» почала освоювати нові горизонти. Навіть почала дозволяти собі досить скромні порівняно з іншими рекламні ролики, зате — в ефірах провідних комерційних каналів.

Ну, а потім Стас Гончаренко потрапив зимою в горах у автокатастрофу.

Теж нічого дивного: вкотре за багато років зима видалася справді сніжною та морозяною. Слизька гірська дорога — та пастка, якої багато хто з досвідчених водіїв не минає. А Гончаренко лише