Обіцяю кохати завжди - Ема Ноель

Я обіймаю Андрія, дозволяю йому знову притиснути себе міцніше й навіть перетягнути до себе на коліна. Може, я з вогнем граю, але він мій друг і я не можу кинути його в такому стані.

— Так добре з тобою, — шепоче, сховавши обличчя на моєму плечі й уклавши в кільці рук.

— Андрію, може, вам варто порвати з Ірою, якщо все так погано? — обережно пропоную.

— Нііі, я це стерво так просто не відпущу. Я навіть починаю отримувати кайф від цих токсичних стосунків. І секс із нею просто офігенний, дах зносить, особливо коли вона злиться.

Ого! Ого…

Та він, схоже, закохався, взагалі-то. Тільки сам цього не зрозумів. Характери в них складні й ніхто не бажає поступатися, прогинатися, а в стосунках треба бути гнучкими, підлаштовуватися. А зі мною було легко, бо і стосунків як таких не було.

— Андрію, так, може, варто поговорити з нею? Та й був би сам ласкавішим, трохи більш терплячим.

— Не можу, — гарчить.

— Ну зі мною ж міг. Андрію? — обіймаю його обличчя долонями, змушуючи подивитися на себе. — Зі мною ти був ласкавим і терплячим. Ти зараз сам на себе наговорюєш.

— Але ж це ти, — усміхається він, тягнеться рукою до мого обличчя, пасмо прибирає зі щоки, пальці у волосся запускає, на губи дивиться. — З тобою інакше не можна. А її часом придушити хочеться. Я та ще сволота. Це просто ти особлива…

Відчиняються двері. Як у мильних серіалах, саме в цей неоднозначний момент Іра, яка ніколи не навідувалася до Андрія в гуртожиток, з якогось дива вирішила до нього прийти!

— Офігіти, — ошелешено вимовляє вона, побачивши, як Андрій запустив п’ятірню в моє волосся, а я обіймаю його обличчя, сидячи на колінах хлопця, наче ми збиралися поцілуватися й ще невідомо чим зайнятися.

— Іра, це не те, що ти подумала, — белькочу, відсахнувшись від Андрія. Сповзаю з його колін.

Не думала, що мені доведеться коли-небудь вимовити ці слова, та ще й дівчині!

Грюкнувши дверима, вона йде, не збираючись слухати мої пояснення.

— Чого сидиш? — підштовхую Андрія. — Дуй за нею!

Він підривається слідом за Ірою, а я дуже сподіваюся, що вони помиряться. Я підтверджу, навіть присягнуся, що між нами нічого не було й ми просто друзі. Адже це правда! Не хочу стати причиною їхнього розставання. Тільки цього мені бракувало для повного «щастя» — ворога собі нажити.

Накинувши пальто й підхопивши сумочку, я виходжу слідом, не розраховуючи, що зможу їх наздогнати, але в холі гуртожитку застаю їх. Андрій, стиснувши руки Іри, намагається її втримати й щось пояснює. Та, вивернувшись із хватки хлопця і вліпивши йому ляпаса, розвертається, щоб піти, але Андрій хапає її за руку і смикає на себе.

Я вже підійшла достатньо близько, щоб почути їх, і вони почули мене.

— Не торкайся мене! — шипить Іра, намагаючись знову його вдарити. Але цього разу Андрій встигає перехопити її долоню.

— Ще раз удариш, і отримаєш у відповідь, — гарчить Андрій, блиснувши злим поглядом.

— Давай! Вперед! Вдарь мене. Ти тільки й можеш, що руки розпускати, козел!

Андрій дивиться на неї не менш приголомшено, ніж я. Навіть відпускає її, явно вражений заявою Іри. Він що, справді її б’є?

— Що ти верзеш? Я тебе хоч раз ударив?

— Я не про те, — пирхає. — А про це! — і тицяє в мене пальцем.

А, отже, не б’є.

— Іро, між нами нічого не було й бути не може, — вирішую втрутитися, коли вже на мене звернули увагу. — Ми з Андрієм друзі.

— А тебе ніхто не питав! Забирайся! І без тебе розберемося, — вельми дохідливо пояснює Іра.

Ну хоч би так. Не його послала, а мене, отже, є шанс. Зрозумівши, що мені тут більше робити нічого, виходжу на вулицю, викликаю таксі і їду додому.

Гаряча вони парочка. Мені такі стосунки зрозуміти складно, але головне, щоб вони все ж таки знайшли компроміс і припинили мучити одне одного.