Не чужі - Аріна Вільде

— Впала, коли за кошеням побігла.

— А Давид як у твоєму автомобілі опинився? — з підозрою запитує він.

— Він не дозволив сісти мені за кермо з розідраними долонями. Ти ж не проти, якщо я залишу кошеня? — швидко переводжу тему, оскільки боюся, що батько не схвалить Давида й заборонить мені з ним бачитися. Адже він ніби як не той перспективний чоловік, про якого для мене мріє батько.

Не здивуюся, якщо він уже пригледів мені пару. У такому випадку втечу з дому назад у село.

— Тільки дивися, щоб він не зіпсував меблі у вітальні, — попереджає мене батько.

— Не хвилюйся, ти навіть не помітиш, що в нашому домі оселився кіт, — запевняю його й мчуся до дому. Першою справою зберігаю на телефоні номер Давида. Довго думаю над тим, як його підписати: Коханий буде занадто, просто за іменем — банально. Тому перейменовую незнайомого абонента на Давид Котик.

— Ну що, крихітко, ходімо відмиємо тебе, а потім нагодуємо? — дивлюся на перелякане кошеня, але розумію, що сама не впораюся, оскільки варто підставити руки під воду, як рани починають пекти.

Доводиться йти за допомогою до молодшого брата. Йому тринадцять і він справжній ботан, а ще гордість батька та його надія.

Зі своїх книжок він не вилазить, іноді складається враження, що він взагалі не живе з нами, позаяк бачимо ми його вкрай рідко.

— Юро, мені потрібна твоя допомога, — стукаю в його двері. Ще в нас є сестра Настя. Їй шістнадцять і ми не ладнаємо. Він слова зовсім. Вона мене ненавидить, вважає селючкою й жахливо ревнує до батька. А ще постійно підставляє мене, чим бісить до чортиків. Тому за допомогою до неї навіть не думаю звертатися.

— Що сталося? — відчиняє двері брат і я зустрічаюся з втомленим поглядом темних очей. Не за віком дорослих.

— Не хочеш відірватися він свого навчання на кілька хвилин і допомогти мені викупати кошеня?

— Кошеня? Звідки воно в нас? — його очі запалюються зацікавленістю.

Я знаю, як Юра любить тварин, але все не наважується попросити в батьків завести собаку чи кота. Хоча в нас, звісно, є три боксери, але це зовсім не та порода, з якою варто гратися підліткові у дворі. Ті швидше руку відкусять, ніж дадуть себе стиснути в обіймах.

— Знайшла сьогодні, — змовницьки промовляю я, оглядаючись у боки. — Але в мене ось, — виставляю перед собою долоні, — тому сама я не впораюся. Ну як, ти зі мною?

Юра із сумнівом озирається назад, там його чекає черговий підручник з англійської або історії, але дитячий інтерес перемагає серйозного хлопчика, і він киває мені, зачиняючи за собою двері. Я беру шампунь, набираю у ванну трохи води, а потім починається найцікавіше. Кошеня ніяк не бажає залишатися у воді. Воно виривається, нявчить, шкребеться, ми з Юрою насилу впоралися з ним. Волаємо, коли вода летить і на нас, а потім із подивом помічаємо, що коли бруд із шерсті все ж вимився, він виявляється не чорним, а білим.

— І хто міг такого красунчика викинути на вулицю? — з гіркотою питаю я, завертаючи кошеня в рушник.

— Він, напевно, голодний, я піду принесу йому молока, — викликається Юра, який уже зовсім забув про навчання.

— Давай, а я поки просушу його трохи.

Я завертаю в рушник кошеня, яке притихло, і кладу на своє ліжко. А потім не витримую, фотографую його кілька разів і знаходжу в месенджері контакт Давида.

Цікаво, це буде зовсім дивно й безтактно, якщо я зараз напишу йому? Адже він номер не для спілкування мені дав, та й по суті він мені його взагалі не давав.

Я тяжко зітхаю, а потім усе ж наважуюся. Тому що за своє щастя потрібно боротися, тим паче, що я для Давида безперечно не така байдужа, як він хоче показати. «Він виявився білим, неочікувано, правда? :)» — пишу я, а слідом відправляю фото мокрого кошеняти, яке більше було схоже на щура. І з завмиранням серця витріщаюся на екран, очікуючи, коли Давид прочитає моє повідомлення.