Не чужі - Аріна Вільде

Давид розслаблено керує автомобілем, я ж намагаюся витиснути з цієї зустрічі максимум. Мій рот не стуляється, здається, я мелю всіляку маячню, але нічого не можу із собою вдіяти. Втягнути в розмову Давида виявляється не так просто. Він воліє мовчати, але коли мова заходить про улюблені фільми, виявляється, нам подобаються одні й ті ж, і чоловік із задоволенням ділиться зі мною своїми враженнями.

У нього гарна усмішка, і я зависаю на його губах кожного разу, коли він сміється. У такі моменти він здається молодшим, ніж є насправді. І далеко не таким грізним, як хоче здаватися. Поряд із ним мені затишно, навіть кошеня заснуло в мене на колінах і почало тихенько мурчати. Впевнена, це все дія Давида.

Я помічаю, що ми вже майже доїхали до мого будинку й не знаю, як попросити в Давида номер телефону, щоб він не відмовив. Тому вигадую найбанальніший прийом у світі: поки він зосереджено повертає з головної на другорядну дорогу, я обережно виймаю з куртки свій мобільний і кладу його в кишеньку на дверцятах.

Давид зупиняється біля воріт, кілька разів блимає фарами охороні. Мій позашляховик вони впізнають, тому без питань відчиняють ворота. Я починаю метушитися, вдаю, що намагаюся знайти свій телефон.

— Ти не міг би мене набрати? Я, здається, загубила свій телефон. Сподіваюся, що в автомобілі, а не коли проїхалася долонями по асфальту.

А сама дихання затамувала й поворухнутися боюся, раптом розгадає мою брехню?

Давид глушить двигун. На вулиці вже темно, але ліхтарі чудово освічують наш двір і всього в кількох метрах від автомобіля я помічаю батька. Він розмовляє з начальником охорони, вказує кудись на стовп, швидше за все збираються встановлювати ще одну камеру спостереження.

— Кажи свій номер, — зітхає чоловік поряд зі мною, а мені хочеться заплескати в долоні від радості.

Невже в мене і справді буде номер Давида? Який же все-таки сьогодні чудовий день.

— Нумо я введу, — простягаю до нього руку і здригаюся, коли його пальці випадково торкаються моєї долоні.

Дихання збивається, мені хочеться зупинити час і насолодитися його теплими дотиками. Повітря навколо нас згущується й електризується. Або ж це мені просто здається? Але я точно впевнена, що чітко чую гулкий стукіт свого серця, а ще можу заприсягтися, що Давид на якийсь час затримав свій погляд на моїх губах. І я не змогла втриматися, облизала їх кінчиком язика, викликаючи в нас обох почуття незручності, оскільки спіймала Давида на тому, що він витріщається на мене.

Я відвожу погляд першою, згадуючи про гаджет у своїх руках. У нього новенький телефон останньої моделі, тремтячими пальцями під пильним поглядом Давида я набираю свій номер телефону, з динаміку лунає довгий гудок водночас із мелодією мого мобільного.

— О, он від де, — нервово усміхаюся, виймаючи «пропажу».

Кошеня на моїх колінах стрепенулося, жалібно нявкнуло. Прокинулося від сторонніх звуків.

У салоні знову запала тиша. Давид задумливо дивиться перед собою, склавши руки на кермі, я на нього. Повисла незручна пауза.

— Дякую тобі велике за допомогу, — видихаю я, шкодуючи, що дорога до мого дому виявилася такою короткою. — Може, тобі таксі викликати? Як ти доберешся до дому?

— Не хвилюйся, Лєро, у мене брат неподалік від вас живе, позичу в нього тачку на деньок, — переводить погляд на мене і я зависаю на його очах. Укотре.

— А, ну тоді добре.

Давид тягнеться до ручки дверей, але, перш ніж залишити салон, знову обертається до мене, ковзає по мені зацікавленим поглядом, хмикає і промовляє:

— З зеленим тобі, звісно, було непогано, але так набагато краще. Щоправда, не встигла ти відмити зеленку з голови, як доведеться розмалювати долоні. Мені починає здаватися, що ти притягуєш неприємності тільки в ту мить, коли я знаходжуся десь поблизу. Інакше не дожила б до своїх років. Скільки тобі, до речі? — ніби поміж іншим запитує він, а я радію, тому що він помітив мою нову зачіску. А чоловіки, як ми знаємо, у цьому не сильні.

— Двадцять, — з викликом дивлячись йому в очі, промовляю я.

Присягаюся, якщо зараз посміється і скаже, що я маленька, запущу в нього котом, нехай пошкрябає його гарне обличчя, мені не буде ані крапельки шкода його.

Імовірно, в моїх очах відобразилася вся моя кровожерливість, тому що Давид промовчав, усміхнувся якимось своїм думкам і похитав головою. А потім усе ж залишив салон і я поквапилася за ним.

Варто було дверцятам автомобіля зачинитися, як мій батько звернув на нас увагу. Його брови в подиві злетіли вгору, побачивши Давида у військовій формі.

— Доброго вечора, В’ячеславе Володимировичу, і на все добре, — змахує рукою Давид і швидким кроком йде до воріт, жодного разу не обернувшись.

А я так і застигаю на місці, з жалем дивлячись йому в спину. Він сховав руки в кишенях, його крок розмашистий, він явно поспішає, не бажаючи ні на хвилину затримуватися. Підтискаю від докуки губи й гладжу кошеня, яке захвилювалося в моїх руках.

— Привіт, тату, — ніяково переминаюся з ноги на ногу, перевівши погляд на батька. Насправді я не хотіла, щоб він бачив, з ким я приїхала.

— Що з руками? — помічає мої перебинтовані долоні він, і стривожено дивиться на мене.