Танці утрьох - Олександр Медведєв

карнизів, що обвалилися, задрапірованих поліетиленом балконів, протягнених між деревами мотузок з мокрою білизною й інших ознак господарської діяльності не дуже заможних людей. У порівнянні з новобудовами рідний п’ятиповерховий район здавався Кононову майже сільською місцевістю, якій притаманний особливий дух затишку. Тут, як і заведено в районах такого типу, усі мешканці були між собою знайомі й охоче розпускали плітки одне про одного.

Квартира, де жив Кононов, була двоповерховим «трамвайчиком», отже, називалася двохкімнатною лише умовно — насправді вона являла собою одну навіщось витягнуту в довжину (на зразок трамвая) і перегороджену фанерною стіною з дверима кімнату. Утім, неодруженого Кононова вона цілком задовольняла, житлової площі йому вистачало з головою. Крім того, не було мороки з прибиранням.

Кононов уже підходив до будинку і подумки смакував сардину, що, як він пам’ятав, залежалась у холодильнику. Біля під’їзду він ще здалеку запримітив гурт бешкетників, які навперебій весело кричали п’яними голосами.

— Ді-ів-чи-но-онько! Не будь такою пихатою! — репетував один із хуліганів півнячим голосом.

Йому вторив обурений жіночий альт.

Ліхтарів бракувало, а світла з вікон будинку було недостатньо, щоб роздивитися, що відбувається біля під’їзду, поблизу якого хтось припаркував автомобіль. Фари не горіли, а от салон був освітлений.

— Ну по-ка-тай, — канючив неоковирний хлопець з неприємним голосом, що видався Кононову знайомим.

«Напевно, пацани з нашого двору», — подумав він.

Хлопці заіржали, в голосі дівчини забриніли тривожні нотки, але Кононов не збільшив темп ходи. «Нічого особливого!» Такі збіговиська в його дворі траплялися часто.

— Якщо не хочеш покатати нас, то прогуляйся з нами, однак стирчиш тут без діла! — докірливо мовив високий хлопець з козячою ніжкою в зубах.

— Ні, красуне, краще покатаймося, — наполягав на своєму власник неприємного басу.

Кононов підійшов майже впритул.

— Що за гнилий базар? — докірливо запитав він, добре знаючи, що розмовляти з молоддю потрібно доступною їй мовою.

— Будь ласка, — звернулася до нього дівчина, якій страшенно надокучила надмірна увага, — поясніть молодим людям…

Кононов уважно оглянув юнку, що стояла біля дверцят машини. Хвилясте чорне волосся до пояса, шикарний діловий костюм, модернові туфлі на височезних підборах. Циганський розріз очей, повні чутливі вуста. Її зовнішність видалася слідчому знайомою. Де ж він міг її бачити? Ясно, що така цяця не водитиметься з босотою.

Кононов звернувся до хлопців, що обступили дівчину:

— Чого причепилися?

Зависла пауза.

— Та от запропонували кралі з нами пройтися. Вона ніби погодилася, а тут вас лиха принесла. Ви все нам зіпсували, — вискалив зуби той з хлопців, що найбільше скидався на ватажка.

Його друзі зухвало свердлили очима Кононова, який теж розглядав присутніх. Безсумнівно, він знав хлопців.

— Що, Трухане, скучив за дитячою кімнатою?

Той, до кого зверталися, потупив очі.

— А ти, Олександре, запам’ятай: ще раз попадешся, я сам проконтролюю, щоб суд виніс справедливе рішення. Батькам більше не вдасться розчулити присяжних.

Ентузіазм хлопців одразу спав. Куди й поділася їхня ґонористість. Миттю стали сумирними.

— Облиште дівчину і йдіть собі з Богом, — суворо наказав Кононов.

Через хвилину за ними й слід пропав.

— Я їх знаю, — звернувся Кононов до дівчини. — Вони не такі страшні, як удають із себе.

— Дякую, що заступилися, — милим, досить низьким голосом відповіла дівчина, і саме цієї миті спалахнуло світло у ближньому вікні будинку.

І Кононову відразу стало зрозуміло, що він розмовляє з панною, яку лише кілька годин тому вони розглядали з Пельшом на фотографії Рубіної. Перед Кононовим стояла сама Наталя Воробйова. Неважко було здогадатися, що і Наталя збагнула, ким є рятівник.

— Я маю пістолет, газовий, але їх було так багато… — мовила Наталя і грайливо закліпала віями.

— Добре, що все обійшлося. Але яким вітром вас сюди занесло?

— А я — до вас у гості, — зізналася Наталя. — Вибачте, що так пізно… Я вас тут з восьмої чекаю.

— Приємно чути, — Кононов сам здивувався своїй галантності.

Наталя вийняла з крихітної сумочки довжелезну, стодвадцятиміліметрову цигарку. Кононов дістав запальничку, щоправда довго вовтузився, поки намацав її в кишені. Наталя нервово затяглася. Незважаючи на всі старання поводитись невимушено, вона все-таки дуже хвилювалася. Кононов теж закурив. Після третьої затяжки він усвідомив, наскільки кумедною є дана ситуація. Він у товаристві красивої дівчини стоїть біля під’їзду власної квартири, хоча ніщо не заважає йому запросити її до себе і почастувати чаєм.

Відверто кажучи, Кононов не сумнівався, що Наталя дасть свою згоду на чай — адже вона майже дві години прочекала його в машині.

Зробивши кілька реверансів для годиться, Наталя Воробйова погодилася стати гостею Кононова.

— Ось тут я й живу, — мовив Кононов, коли вони підійшли до дверей його квартири. Він трохи помарудився із замком, що постійно заїдав, на щастя Наталя цього не помітила, і впустив гостю до помешкання.

Звичайно, обстановка його квартири аж ніяк не могла справити враження на Наталю, що звикла до більш шикарних житлових приміщень. Однак, як тільки вони переступили поріг, дівчина здивовано запитала:

— Що це?

— Морський кортик. Мій батько служив у флоті, — не без гордості пояснив Кононов.

— Он воно