Тепер моя - Ханна Еванс

Олівія

Два дні проходять за звичайним розкладом цієї божевільні.

Прокидаюся і чую дивні звуки, задоволені смішки і вигуки. Сьогодні напевно те святкування, про яке говорила Клара. За весь цей час, вона до мене не підходила, аби не викликати ніяких підозр. Мене переповнює хвилювання.

Боже, благаю, допоможи мені...

Вже принесли сніданок, тоді ліки, які змила в унітаз. Чекаю, сподіваючись на допомогу Клари. Коли усе стихає, то думаю, що всі пішли на святкування, крім охоронця, звісно. Стараюся заспокоїти швидке биття свого серця. Десь через годину, чую шум біля дверей. Напружуюся... Сподіваюся, це Клара...

Та насправді заходить охоронець і єхидно посміхається.

 - Ну привіт, красуня.

 - Що?!

Витріщаю на нього очі.

 - Всі пішли веселитися, тільки я без святкування. Та нічого, сьогодні я поласую десертом.

Боже, що він верзе?!

 - Відійди від мене! Я буду кричати!

 - Кричи, однаково ніхто не почує, нікого нема.

Від страху і розгубленості починає паморочиться у голові. Стараюся себе заспокоїти і зібратися.

Ні, я так просто не здамся. І не дозволю з себе знущатися. Стільки часу йшла до цього моменту. Цей виродок його не зруйнує.

Награно посміхаюся і відходжу вбік.

 - Ти куди, красуня? 

Починає наближатися, мене пересмикує. Відчуваю ногою, що дійшла до стільця. Спочатку його відволікаю.

 - О, хтось йде!

Він злякано оглядається. Я тим часом хапаю стілець і зі всією силою, б'ю його по голові. Довго не думаючи, вибігаю з палати, замкнувши охоронця. Біжу і натикаюся на когось за вуглом. Це... Клара.

 - Фух, Клара, це ти?

 - Олівія? Як ти вибралася?

 - Довго розповідати.

Руки трясуться. 

 - Він... Хотів... Мене...

 - Боже...

 - Все гаразд, я не дозволила цього зробити. Він там, замкнутий. А ти тікай, доки ніхто не помітив.

 - Олівія, мені вже байдуже, запідозрять мене, чи ні. Я сама здам цей дурдом до поліції!

 - Тоді пішли, тільки я не знаю, чи він живий.

Дивлюся зляканими очима і трясуся.

 - Заспокойся, я перевірю. Зачекай тут.

Вона йде, а я стою і вся тремчу. Мною опановує весь цей жах. Клара повертається.

 - І?

Питаю зі страхом.

 - Ну по - перше, тобі й так нічого не буде, ти ж в психічній клініці. І цей гад, на таке заслужив!

Страх просочується у кров, стає погано.

 - А по - друге, він живий. А тепер, біжимо звідси!

Ми зриваємося. 

 - Я видалю записи з камер, а ти тікай. Не переживай, я виберуся. Біжи і знайди свого Алана, швидко!

 - Дякую тобі.

 - Біжи вже!

І я біжу, що є сил на свободу. Як птах, який вибрався з клітки. Добігши до дверей, зупиняюся.

Фух, Клара залишила їх відкритими.

Вибігаю у двір, а там довгий паркан з колючим дротом. Я ж кажу, наче в'язниця. Двері на вулицю не піддаються. Карапкаюся з усіх сил, вибираюся зверху на паркан. Відчуваю, як печуть руки. Коли дивлюся на них, бачу, як вони здерті до крові. Продовжую і стрибаю. Раптом, невдало призимляюся на ногу. Від болю, на очах з'являються сльози. Та це мене не зупиняє. Далі встаю і накульгуючи йду дорогою. Вже темно, машини проїжджають дорогою, ніхто не хоче зупинитися. Та хто зупиниться, якщо я одягнена у комбінезон, жахливого сірого кольору і в тапках. Всі сахаються. Тоді чую сигнал автомобіля. Обертаюся... Це Клара, вона за кермом.

 - Сідай, швидко!

Боже, дякую тобі за Клару.

Після того, вона розповідає, що ми у тому місті, де я навчаюся.

 - Тоді, чому Алан мене не знайшов?

 - Можливо, він просто не здогадався, що тебе запроторять в дурдом.

 - Можливо й так.

Я беру у Клари телефон і телефоную до Алана, але він не відповідає.

 - Не розумію.

Тоді до батька, теж саме.

 - Та що ж, це таке?

 - Щось не так?

 - Ніхто не відповідає. Не розумію.

 - Не переймайся, ми все вияснимо.

Під'їжджаємо до квартири Алана, він не відкриває. До своєї їхати не можу, в мене нема ключів.

На щастя, зі своєї квартири виходить Шарлотта Вайт. Ця мила жінка - сусідка Алана. Вона у молодості займала високу посаду. Тому й живе у пристижному районі і дорогій квартирі. 

 - Місіс Шарлотта!

 - Олівія? Це ти? Де ти пропадала стільки часу? Та й Алана не видно.

 - А ви часом не знаєте, де він?

 - О, він вже давно тут не з'являвся. Напевно десь рік часу. Та де зараз, знаю. Все місто говорить про цей благодійний вечір. Там сьогодні велике свято, на якому будуть різні бізнесмени. Думаю, він там, доню.

 - Справді? Дуже вам дякую.

 - Олівія, що з тобою сталося, що ти у такому вигляді?

 - Я вам пізніше розповім. Зараз потрібно знайти Алана!

Ми сідаємо назад до автомобіля і їдемо до цього місця. Під'їжджаємо до дорогого ресторану, в якому відбуваються ті події, про які казала місіс Шарлотта.

Пулею вилітаю з автомобіля і біжу у цьому жахливому комбінізоні. Чую від Клари.

 - Олівія, стій!

Та мені байдуже, я так хочу побачи Алана і обійняти. Охорона мене зупиняє. Авжеж, з одного тільки мого вигляду, зрозуміло, що я втекла з божевільні.

Чую, як Клара біжить до мене.

 - Олівія, тебе ж ніхто не пропустить! Зачекай!

Далі вже нічого не чую. Адже через скляні двері бачу його... Алана. Він стоїть в обіймах якоїсь брюнетки, яка поїдає його очима і обіймає. А він їй усміхається і цілує... 

Серце стискається від болю, в голові шум...

Приємного читання і мирної ночі.