Майбутній мій - Юлія Бонд

– Ти все ще вважаєш мене застарим? – Запитує Олег, виглядаючи занадто серйозним.

– Ні.

Він дивиться на мене пронизливим поглядом, чому в куточках його очей збираються зморшки. Я тягну руку до його обличчя і проводжу по лобі, а потім спускаюся до своїх улюблених губ.

– Олеже, ти образився на мене?

Замість відповіді Олег шумно дихає, підбираючи слова, і я розумію, він зациклився на нашій різниці у віці через мене. Я постійно нагадую йому про це.

– Обіцяю, я більше не дражнитиму тебе Олегом Миколайовичем і більше не називатиму тебе старим.

– Зголодніла? – зіскочивши з теми, Олег допомагає піднятися з дивана і привести себе до ладу.

– Дуже.

– Я теж.

Виходимо з машини й пересідаємо на передні сидіння. Олег крутить кермо, а я витріщаюся у вікно на нічну Одесу. Проїжджаємо морський вокзал і я із завмиранням серця дивлюся на вогники, що світяться вдалині, і Потьомкінські сходи, повні народу в цей час. Місто не спить.

Олег бере курс у бік Аркадії, і лише тоді я наважуюсь спитати, куди ж він нас везе. Дивно, що я про це не спитала раніше. З деякого часу я перестала про щось думати, коли поруч Олег.

– Додому, – відповідає Олег, не вдаючись у подробиці, а потім бере мою ліву руку і підносить до губ, щоб поцілувати. – Ти ж залишишся зі мною до ранку?

– Ти цього хочеш? – плавлюся під важким поглядом зелених очей, зводячи разом коліна.

– Хочу. Я все ще хочу тебе, Маше. Я тебе весь час хочу, крихітко.

– На скільки тебе вистачить, Олегу? Як швидко тобі набридають жінки? – мій язик біжить поперед батька в пекло, але я навіть рада цьому. Давно треба було спитати про плани.

Як довго ми будемо трахатись з другом батька, ховаючись від усіх?