Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

“Трохи переграли, — подумав пан Модест. — Та це лише на користь”.

Він гайнув до колонки біля сусіднього будинку, намочив хусточку, приклав її до чола жінки. Марія отямилась.

— У якій квартирі ви живете? — запитав Сливинський.

— Я сама… — Марія спробувала підвестись, та ноги знову не послухались.

— Я питаю, у якій квартирі? — сердито повторив пан Модест.

Марія протягнула йому сумочку.

— Там ключі, — прошепотіла. — У дев’ятій…

Сливинський відімкнув браму, допоміг жінці піднятися на третій поверх.

— Я сама… — почала Марія, та він впорався з ключами і, запаливши сірник, знайшов у передпокої вмикач.

— Вдома хтось є? — запитав діловито. На пояснення Марії, що живе сама, невдоволено буркнув: — Оце так халепа…

На мить замислився. Сказав:

— Можливо, у вас струс мозку. Негайно лягайте, вам потрібен повний спокій. На жаль, уже пізно… Я піду, а вранці приведу лікаря.

Марія хотіла заперечити, та він прямував уже до виходу. Клацнув замок у передпокої — і тиша… Лише гупає в скронях… Аж сиплються іскри з очей, міріади сліпучих іскор… Марія впала на канапу, обхопила руками голову і застогнала…

Модест Сливинський задоволено насвистував. Ключ він узяв з собою (в разі потреби завжди можна послатись на неуважність), вранці приведе лікаря — і вузлик, так би мовити, почне затягуватись. “Тепер ти, пташечко, нікуди не випурхнеш”, — наспівував пан Модест. Він був задоволений собою. Що не кажи, а з жінками він уміє обходитись. Згадав, як тепло і вдячно подивилась на нього Марія, коли він прощався, і задоволено потер руки…

Лікар визначив легкий струс мозку й заборонив Марії вставати з ліжка. Якось воно вже так сталося, що Модест Сливинський усі клопоти про хвору взяв на себе. Подзвонив у друкарню, з’їздив на чорний ринок і повернувся на Джерельну, де мешкала Марія Харчук, із скромними припасами — трохи масла й білого хліба, півкілограма цукру, чай і кільце ковбаси. Побачивши, як хвора розкрила очі, похвалив сам себе. Головне — не переграти. Він міг би засипати це маленьке помешкання різними делікатесами, фруктами й цитринами, але й те, що приніс, вимагало пояснення: масло й ковбаса багатьом могли лише наснитися.

— Вам пощастило, — сказав, поклавши на стіл пакунки. — Саме вчора мені вдалось вигідно продати спекулянтові картину. Ну, і наслідок…

Марія прикрила очі рукою, аби вони не зрадили її. Що б вона робила без Модеста Володимировича? У хаті лише кілька картоплин і шматок чорного хліба — вона навіть стидалася говорити про це. Та пан Модест розуміє все і без слів.

— Тепер всі ми живемо впроголодь, — веде далі, і все, що він говорить, здається Марії слушним, буцімто відгуком її власних думок. — Кожному важко, і кожний перебивається, як уміє. Звичайно, справа не в ковбасі, хоча, — скоса глянув на пакунки, — скажу вам, і без неї важко. Люблю, грішний, поїсти… Але ж пасок затягувати доводиться не лише мені. Такої війни ще ніхто ніколи не переживав, і скаржитись на брак їжі було б безглуздям.

Пан Модест дивився на Марію виразними чорними очима. Зараз він сам вірив у те, що казав. Так бувало в нього: спочатку сміється в душі з того, що говорить, та поступово розпалюється, знаходить дедалі переконливіші аргументи, захоплюється власним красномовством і сам починає вірити в те, що каже. Сливинський навіть підвівся і заходив по кімнаті, що свідчило про його збудження.

— Так, безглуздям! — повторив із вдаваним пафосом. — Головне — вийти чистим з цієї війни. Я маю на увазі не те, що говоритимуть про тебе, хоч і це не можна скидати з рахунку, а щоб ти сам собі нічим не міг докоряти. Це важливо! Аби міг чесно дивитися у вічі людям і, коли повернуться нарешті наші, міг вітати їх з відкритою душею! Хоча пробачте, — вміло осікся, — не звертайте уваги на моє базікання. Іноді мене щось штрикне, і верзу дурниці. Розумієте, весь час душевна самотність, а поговорити нема з ким… В усякому разі, прошу пробачення…

— Говоріть, — підвела на нього очі Марія. — Ви так файно казали, що я ледь не заплакала.

— Що казати! — мовив Сливинський, а сам подумав: “На сьогодні досить. Якби не переборщити!” Закінчив, ніби жартома: — Легко сказати, та зробити — годі! Давайте краще чай пити…

Приніс чайник, налив Марії велику чашку. Вона трохи посунулась на подушці, випадково оголивши плече. Почервоніла, як дівчина, — чомусь їй весь час було соромно під уважним поглядом пана Модеста. Сердилась на себе, знала — це нерозважливо — отак впустити у своє помешкання зовсім незнайомого чоловіка, та не хотілося, щоб він пішов і більше не повернувся.

“Захопилася, мов гімназистка, — картала себе Марія і тут же знаходила виправдання: — Але ж було б нечемно випровадити його”.

Знову і знову згадувала, як сміливо кинувся Модест Володимирович на бандита з ножем. Така людина не може бути поганою. Правда, щось є в ньому неприємне. Та що? Подумала. Ні, це їй видається: на перший погляд він трохи солодкуватий, але ж це може бути підкреслена шанобливість. Крім того, треба ж розуміти і його — незнайома жінка і такі обставини. А який делікатний: помітив, як зашарілася вона, коли сповзла ковдра, і відразу одвернувся.

— Ви десь працюєте? — запитала його нараз Марія.

Насупився, махнув рукою.

— Волію краще сидіти вдома. Я колись добре заробляв, ну, і цікавився картинами. Маю непогану колекцію. Тепер доводиться відривати од серця. — Зітхнув. — Хліб насущний усім їсти треба…

— То можна було б десь влаштуватись…

— Це не для мене, — відповів серйозно. — Я інженер і, казали, путящий. Розмінюватись на дрібниці не хочеться, а йти на підприємство, — кинув на Марію уважний погляд, — наче непорядно…

“То ось ти який!” — зраділа Марія, але нічим не виказала свого задоволення. Позіхнула й сказала байдуже:

— Можливо, ви маєте рацію. Та колекцію картин має не кожен. У вас, либонь, справи, — натякнула, — а я відпочину…

— Дозволите завтра зазирнути? Коли, звичайно, не набридла моя присутність? — Пан Модест поставив питання так, що важко було відмовити. І ключа знов-таки “забув” повернути.

Про все це Сливинський коротко розповів Харнаку, Гауптштурмфюрер оспало потягував коньяк, спостерігаючи пана Модеста з-під напівопущених вій.

— А вам доведеться поморочити голову, — резюмував. — Тільки пам’ятайте, зволікати не можна. Вчора у місті знову з’явились більшовицькі листівки.

— Не хвилюйтесь, ми витягнемо з неї все, що вона знає і чого не знає!