Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Гаразд, будемо відповідати на всі питання, панове. Отже, чому тоді до Новожахова поїхала саме вона? Якщо бути чесним, я не все знаю щодо завдань фонду. Але, наскільки мені відомо, зіткнулися дві основні тенденції, умовно кажучи, моя і Мар’янина. Я вважав, що варто підтримувати дитячі установи: музичні школи, художні, концерти дитячих колективів. А Мар’яна вважала, що це совкова зрівнялівка, що завдання фундації — не соціальна допомога, а підтримка яскравих обдарувань, тобто великі стипендії для дуже талановитих, їхні персональні виставки, концерти, їхнє навчання у престижних закладах... І де вона знаходила ті обдарування, але знаходила буквально під землею, і таких, що аж голова обертом. А я все-таки вважав, що не тільки їх, отих двадцять чи тридцять стипендіатів, варто підтримувати. А тут ця директорка школи мистецтв із Новожахова. Вона приїздила до Києва сама на позичені гроші. Ходила по міністерствах — культури, освіти, нічого не вибила, заблукала до нас. Спочатку я для неї щось вибив, а потім справу взяла під контроль Мар’яна.

— Новожахів — це там, де Оля Козова?

— Люба Козова. Страшенно здібна дівчинка, і дуже хвора.

— Так, так, я знаю. Мар’яна мені про неї розповідала. Власне, ось її дві роботи, тут, перед нами, не треба далеко ходити... Але Мар’яна ніколи не говорила, що ви конфліктували через неї.

— Не можна сказати, що через неї, але я дуже хотів допомогти й іншим дітям також. І серед них теж є дуже обдаровані, в темні епохи завжди народжується багато нещасних, хворих і талановитих дітей... Гроші до Новожахова мав відвезти я. Але потім з’ясувалося, то було розпорядження Біста, що всі виділені гроші були для Козової.

— Ти опирався цьому рішенню, Сашку?

— Ні, з Вістом я не конфліктував. Але з Мар’яною лаявся. Я бачив, що вона мала на нього великий вплив. Формально все залежало від нього, але політику робила вона, це тобі скаже кожен наш співробітник. Можеш займати її місце, Ларисо.

— Я не вмію крутити людьми, як вона. Але зараз не про це мова. Отже, ти відмовився їхати, бо був незгоден із розподілом грантів?

— Я був незгоден, але мій голос нічого не вирішував. Вона сама запропонувала, що повезе ті гроші, а я не опирався. Але ми сварились перед її від’їздом стосовно тих грантів, так, сварились. Останні наші слова, сказані одне одному, були дуже недружні...

— М’яко кажучи...

— Ну... арґотизмів, сленгу і матюків ми не вживали.

— Сашику, а якби вона не поїхала... Якби все одно довелося їхати тобі. Ти би відвіз гроші Козовій, чи щось дав би тій зачуханій директорці?

— Якби ти, пані Ларисо, жила так, як вона, невідомо, якою зачуханою...

— Сашику, не про те мова! Гаразд, переформулюю...

— Зачухана! Моя мама теж усе життя була зачуханою!

— І моя матінка теж зачухана, хоча й живе в Києві в центрі міста, а не в Новожахові. Ти ж її пам’ятаєш! Сашику, переформулюю питання: якби таки поїхав ти, чи віддав би ти гроші так, як вирішив Біст, чи зробив би по-своєму?

— Звичайно, я зробив би все згідно з рішенням керівництва, хоча воно мені й не подобалось. Мар’яна це знала.

— Отже, Мар’яна поїхала замість тебе не тому, що не довіряла тобі.

— Ні, але коли вона побачила, як я обурений, вона вирішила...

—... благородно позбавити тебе неприємної для тебе зустрічі з директоркою, якій ти щиро хотів допомогти, але не зміг? І ти цьому віриш? Це так схоже на Мар’яну, чи не так?

— І, одначе, вона це зробила... — здивовано прошепотів Чеканчук.

— Значить, у неї були якісь власні причини їхати в ті краї, а не відсилати туди тебе.

— Але вона могла планувати власноручно вибрати для себе ще котрусь із картин Козової, — висловив припущення Риженко.

— І, одначе, серед її речей не було картин! Хоча її речі всі збереглися!

— Так, я знаю. Між іншим, минулого разу, коли я був тут, я закинув її дорожню сумку до спальні, порога якої не переступав. І ти, здається, пані Ларисо, не в змозі цього зробити. Якесь поле не дає.

Лариса мовчки зіщулилася, ніби від холоду, хоча у вітальні було тепло, і Чеканчук зрозумів, що влучив. Тоді Риженко мовчки підвівся і рушив до спальні. Він увімкнув світло, побачив кинуту Чеканчуком Мар’янину дорожню сумку, взяв її, намагаючись не дивитись на розібране ліжко, яке, здавалось, зберігало обриси Мар’яни, де тілесного кольору сорочка звисала наче оголена рука. Сашко Риженко кілька разів увімкнув і погасив світло у спальні, не знаючи, як краще, а потім із сумкою повернувся до вітальні.

— Ось та сумка. Між іншим, де вона була? На платформі чи на рейках?

— Не знаю, — розгублено відповів Чеканчук, — не знаю. Я навіть не бачив того місця, де це сталося. Я був дуже заклопотаний питаннями перевезення... Я мав би подивитись, але в ті два дні було таке очманіння... — Він ніби виправдовувався перед Риженком і Ларисою.

— Та зрозуміло, хто кого може звинувачувати? — похитав головою Сашко Риженко.

— То був такий жах. Хоча