Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

коли підвів голову, побачив розкішну пані з рудуватим волоссям на комірі коротенької пухнастої шубки, і йому стало соромно, що він грав тут, у цьому брудному переході, а не на сцені Колонного залу. Він присів навпочіпки, став зсипати до кишень монети з футляра. Ті, хто слухав його, розійшлися, і тільки пані в шубці не йшла геть. І, коли він незграбно нахилявся до футляра, щоразу бачив поблизу її химерні черевички з трьома срібними пряжками по боках. А коли зібрався йти, підхопивши скрипку й рюкзачок, вона заговорила до нього:

— Ви дуже добре грали.

— Дякую вам...

— Ви дуже добре грали. Ви не з Києва, правда?

— Ні, а як ви здогадалися?

— Ви грали там, де нема ваших знайомих. А ви ще не дійшли до повного знецінення особистості.

— Дякую, дякую вам. У мене так давно не було слухачів.

— Ви з якої-небудь обласної філармонії?

— Тут ви трошки помилились. Я директор дитячої музичної школи. Втім, не знаю, чи збереглася там моя посада.

— І ви зберегли у провінції такий рівень?

— У нас іноді бувають дуже здібні учні. Нечасто, але заради них варто тримати рівень.

З підземного переходу вони піднялися на Хрещатик. У вечірньому повітрі блищали фіалкові зірочки морозного снігу. Скрипаль і жінка деякий час ішли поряд мовчки, а потім жінка раптово глянула йому в обличчя:

— Куди ви зараз?

Скрипаль глянув на годинник, який намагався продати сьогодні вранці на Сінному ринку. То був дуже хороший годинник. За нього ніхто не давав більше шести гривень, а цього б не вистачило й на квиток у загальному вагоні. Він і скрипку намагався продати, бо після виходу з лікарні опинився в тому неймовірно принизливому стані, коли нема на що доїхати додому, і, хоч помри, а ніхто ж не позичить на дорогу.

— Мені на донецький поїзд. Я спізнився. Але вночі йде пасажирський. Тепер я доїду — і він дзенькнув монетами в кишенях.

— Ходімте до мене. Я живу тут, поряд. Поїдете завтра. А цього вечора поговоримо про вас і про ваших учнів.

Морозний сніг, гучні люди навкруги і весь химерний Хрещатик гойднулися навколо нього і попливли проти годинникової стрілки.

— Ходімте. Чи на вас чекають завтра вранці?

— Ні, на мене не чекають завтра вранці...

Він рушив за цією жінкою, голодний, немитий неголений чоловік, що хилився від зимового вітру. Сьогодні вранці він вийшов зі смердючої столичної лікарні, де з нього видалили якісь непотрібні частини, де він мало не залишився назавжди. А там, куди треба їхати донецьким поїздом з пересадкою, на нього чекає музична школа, де померзли всі роялі і розкрали всі віолончелі, а також будиночок з сірої цегли і садочок над яром, де хазяйнує нелюба жінка, яка, одначе, тринадцять років тому невідомо від кого примудрилась народити Геніального хлопчика-музиканта, єдине, чому він живе з тією жінкою, а, може, й на світі взагалі. Ця жінка писала, що не має грошей їздити до нього, а гроші на зворотну дорогу передає через знайомого знайомих, якого він так і не дочекався. А тепер він іде по вечірньому Хрещатику за неймовірною жінкою в коротенькій шубці і дивиться, як дурень, на її впевнені стрункі ноги в химерних черевичках з трьома пряжками по боках. Куди вона веде його? Можливо, в якийсь притон, де його змусять грати для п’яної «малини», відберуть годинника, скрипку і ті гроші, що він їх заробив своєю грою... Жінка озирнулася:

— Я працюю у фундації підтримки обдарованих дітей України, — вона простягла йому візитівку.

— А в мене нема візитівки, а звуть мене Анатолій Сумцов і я, принаймні до хвороби, був директором провінційної музичної школи... А вас я, здається, бачив по телевізору. Тільки не як працівника цієї організації. Ви говорили в якомусь ток-шоу.

— Можливо. Раніше я багато виступала на телебаченні.

— Я рідко дивлюсь телевізор, хоча в провінції це єдина розвага. Але жінка, з якою я живу, практично не вимикає телевізора.

— Ось ми й прийшли, — вона натисла на клавіатуру на дверях під’їзду, а потім на кнопку ліфта.

Анатолій несміливо присів на круглий диван посеред салону, поклавши біля ніг свої речі, а вона налила йому чарку коньяку і зникла. Згодом повернулась в іншому вбранні й насмішкувато глянула на чарку, гадаючи, вочевидь, що недолугий провінціал випив єдиним духом коштовний напій, який годиться цідити протягом багатогодинної розмови. Але провінціал взагалі не торкався бурштинового напою.

— Послухайте, ви, мабуть, смертельно голодний!..

Та жінка не любила співчувати. Вона не любила людей, в яких життя склалося так, що їм потрібно співчувати. Вона затягла до себе цього неголеного скрипаля, який колись не зумів створити капітал зі свого таланту, бо відчула: в такого учителя має бути хоча б один непересічний учень, для якого ще не все втрачено. Її фах — знаходити алмази у лайні, витягати їх звідти і переправляти туди, де шліфують діаманти. Вона знайде чергову дитину, що не вміє витирати носа, але народилась із умінням тримати скрипку, відрядить її вчитися до Цюріха або до Кельна. Заради цього вона повечеряє з цим обдарованим невдахою, а потім постелить йому на підлозі в кабінеті. А завтра відрядить у дорогу.

— Чи можу я обтяжувати вас, пані? Не знаю, чи зможу віддячити вам.