Суперниця - Ірина Романенко

- Біс з тобою.

Ми вийшли і пішли в ліс.

- Сідай тут.

- Ні, надто близько до дороги. Краще он там.

- Ти ще перебирати тут будеш?!

- Мені потрібні серветки.

- Чорт. Йди за мною.

Ми знову пішли до машини, він дістав серветки і ми повернулися до того місця.

Думай! Думай! У нього зброя наведена на мене. Але той, хто наказав їм мене викрасти голову відріже за те, що вони мене скривдять. Значить просто лякають? Та я не можу ризикувати своїм життям. Чи можу?

Я вибрала найгустіші кущі і впевнилася що за ними мене не буде видно.

Повільно пересуваючись на присідках я крок за кроком пересувалась вперед.

- Щось я не чую як ти сциш.

- Побійтесь Бога! Хіба коли коло тебе стоїть чоловік можна так робити?

- То ти вже?! Чи ще ні?!

- У мене наче було п’ять хвилин!

Все це я кажу продовжуючи рухатись.

Крок за кроком. Як тільки я впевнилася що відійшла трохи більше половини я піднялася, але так щоб мене не було видно.

- Чуєш! Твій час спливає.

Я не повертаюся. Не дивлюся назад. Переходжу на біг. І він це чує.

Бах! Вистріл! Він стріляє! Я біжу зігзагами, щоб він не влучив в мене і пришвидшую темп.

- Стій!! Вб’ю суку!

Біжи! Біжи! Біжи! В голові наче здоровенним червоним текстом маячила тривога.

Я вибігаю на дорогу і бачу машину. Зупиняю її. Всередині сидить Михайло!!

- Михайло! Слава Богу ти тут! Будь ласка, їдьмо звідси скоріше!!

Секунда і я вже в машині.

Михайло видавлює газ і я чую постріли ззаду. Тільки б не влучили по колесам. Не влучив. Ми їдемо з такою швидкістю що все довкола перетворюється на розмазану картину.

Я втекла. Я втекла.