Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Рито, не хвилюйся – байдуже підбадьорив чоловік, – Там нічого страшного нема. Звичайний будинок, звичайні дівки. Якщо захочеш, залишишся в машині. Просто я маю доступ до схованки, в якій зберігається маса цікавих речей, котрі можуть допомогти.

– Ти впевнений?

– Більш ніж, – підморгнув Городков, обганяючи чергову іномарку та набираючи швидкість, – Я розумію, місце для тебе неприємне, але залишити тебе одну в Києві не зміг.

Зітхнувши, Маргарита поглянула в бічне скло, спостерігаючи за панорамами, що пропливали повз. Висотки давно змінилися роздоллям полів і густих хащів. Вони віддалялися від міста. Згадалася поїздка до Сизого злощасної ночі. Її теж везли до борделю, але все було інакше. Вона була заручницею. Сьогодні Маргарита сіла у машину добровільно. Корити себе нема за що, бояться не варто. Потрібно якнайшвидше закінчити фарс. І якщо для цього необхідно повернутись у минуле, вона це зробить.

До місця призначення дісталися протягом години. Павло мовчав. Здавалося, він перебував в сум'ятті. Маргарита теж воліла сидіти тихо. Що хотіла – дізналася у ліфті, про більше розмовляти з цим чоловіком не могла.

– У машині посидиш, чи як? – припаркувавшись біля заднього входу величезного триповерхового будинку, поцікавився Городков.

– Якщо я зайду, то про це докладуть Кирилу? – із сумнівом оглядаючись довкола, уточнила Одинцова.

– Не бійся, сьогодні тут нормальні пацани. Втім, з тією інформацією, що ми дістанемо, тобі боятися буде нема чого. Зможеш звалити до Чернишевського та просити захисту.

Кивнувши, дівчина вилізла з машини. Ступаючи на подвір'я, яке було підозріло порожнім, Маргарита відчувала, що нічого доброго з поїздки не вийде. Даремно йшла сюди, але відступати була пізно.

При найближчому розгляді будинок нагадав місце колишнього ув'язнення. Дух борделю витав у повітрі та ставало не по собі. Та пригадуючи Інанну, де вічно хтось шастав туди-сюди, кожен вхід і вихід ретельно охоронявся, тут здавалася дивною сама можливість зайти безперешкодно на територію. Втім, Павла це мало турбувало, він поводився досить розкуто і по-господарськи. На в приклад годинами раніше, коли зіткнулися біля під'їзду столичної квартири.

– Праворуч і вниз сходами, – у просторому холі Пашка вказав рукою у потрібний бік, – Ти заходь, я швидко перевірю, чи немає когось з хлопців.

Рита схаменутися не встигла, не те що запитати, як Городков пішов у зворотний бік і зник за поворотом коридору. У голові маячила єдина думка – тікати! Якомога далі та чим швидше, то краще. Здогадувалася, що потрапила в пастку. Вкотре. Не через Павла, через свою дурість. Довірилася людині, якій давно немає віри. Наївна дурепа.

Спускаючись довгими сходами, відчувала, що зумисне йде в капкан, та щось тягнуло вперед, майже як на чортовому заводі. Знала, що нічого доброго не побачить, а йшла. З кожною сходинкою ставало холодніше. Темрява огортала майже повністю. Рухалася швидше навпомацки, тримаючись рукою за стіну. Їй би втекти. Але тягнуло вперед.

Серце ніби завмерло в грудях, коли, опинившись біля зачинених дерев'яних дверей, штовхнула їх вперед. Здавалося, готова до чого завгодно: отримати постріл у голову, побачити розгніваного Кирила, повернутись у минуле і знову стати повією Гретою, навіть зустрітися з примарою минулого в особі вбитого нею Гришки Латуніна. Що завгодно, але не…

– Ні-ні! – закричала Маргарита на весь голос.

Впавши навколішки, з жахом дивилася перед собою і не вірила, що це відбувається наяву.

Великий темний підвал був освітлений тьмяним світлом старенької лампочки, що висіла посередині, розгойдуючись на всі боки від протягу. Кімната була майже порожня. Лише у центрі, підвішена за руки на товстих ланцюгах висіла людина. Чоловік. З голим торсом, що кровоточив від численних ран і саден. Голова мляво бовталася – з боку Маргарити було видно лише темну маківку. Незрозуміло живий чи мертвий. Якщо й живий, то на межі. Але одне ясно – не бачачи обличчя, дівчина точно знала, хто перед нею і з чиєї вини тут знаходиться. Цієї миті ненавиділа себе. Гіркі сльози котилися по щоках. Це вона мала бути на його місці. Вона та ніхто інший!

– Ну як, подобається сюрприз? – почувся за спиною уїдливий голос Тимура, що увійшов слідом.

Звісно, ​​хто ж ще. Лише ця людина здатна на таке.

– Відпусти його, він ні в чому не винний, – ковтаючи сльози, відчайдушно благала дівчина, – Навіщо ти це зробив? Навіщо?..

Прохання було зустріто черговим сміхом. Калачов, не глянувши на Одинцову, пройшов повз. В руках у нього був батіг із металевим наконечником. Наблизившись до заручника, замахнувся і, розсікаючи зі свистом повітря, вдарив нещасного по спині. Чоловік зі стогоном сіпнувся від удару, задзвенів ланцюгами. В голові дівчини промайнула думка, що живий. Поки що живий.

– Цей паразит вважав, що найрозумніший. Ось нехай тепер отримує, – повітря розсікло новим ударом, що супроводжувався черговим стогоном.

– Відпусти його! Я тебе благаю! Забери мене... – бурмотіла Ритка.

– Це було б надто просто, – реготів Калач, – Правда, Павлику? – звертаючись кудись за спину дівчини.

Маргарита обернулася, натикаючись на застиглого у дверях Городкова. Він сміявся. Одинцова готова присягнутися, що сміявся з неї. З самого початку знав, чим обернеться їхня сьогоднішня зустріч. Він просто знущався!