Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
В коридорі будинку, де фельдкурат мав квартиру, дуже часто чулися прокльони невдоволених кредиторів. Він водив на квартиру вуличних дівчат або посилав за ними свого денщика. Залюбки грав у «фербля»[77]. Були певні підозріння і здогади, що фельдкурат грає нечесно. Проте хто б узявся довести, що в широкому рукаві його військової ряси схований туз? В офіцерських колах його звали святим отцем.
До проповіді він ніколи не готувався і цим різнився від свого попередника, що перед тим відвідував гарнізонну тюрму. То була людина, яка вбила собі в голову тверде переконання, що людей, ув’язнених у гарнізонній тюрмі, можна настановити на путь праведну з амвона. Той достойний курат побожно закочував очі. Розтлумачував арештованим, що потрібна реформа законів про повій та неодружених матерів, і розводився про виховання позашлюбних дітей. Його проповіді були абсолютно абстрактні і не мали жодного зв’язку з сучасним становищем, тобто просто викликали нудьгу.
Зате фельдкурат Отто Кац казав проповіді, на які всі нетерпляче чекали. Це була урочиста хвилина, коли шістнадцяту камеру в самих підштанках вели до каплиці. Вдягнути їх — означало ризикувати, що хтось із них утече. Двадцять білих підштанків, як ангелів, поставили під амвоном. Дехто, кому усміхнулося щастя, жував недопалки, знайдені по дорозі, бо, звичайно, не було кишені, де б їх можна було сховати.
Навколо них стояли інші в’язні гарнізону і милувалися з двадцятьох підштанків під амвоном, куди, видзвонюючи острогами, видряпався фельдкурат.
— Habacht![78] — ревнув він. — Моліться! Повторюйте всі за мною! А ти там, ззаду, мерзотнику, не сякайся в руку, ти ж бо в храмі Божім! Якщо не перестанеш, накажу тебе замкнути. Гей, ви, волоцюги, чи не забули ще «Отче наш»? Ану, спробуємо!
— Ну, звичайно, я так і знав! Який тут «Отче наш»? Вам аби по дві порції м’яса з фасолею напхатися, лягти животом на матрац, длубати в носі й не думати про Господа Бога. Що? Може, не правда?
Він глянув з амвона вниз на двадцятьох білих ангелів у підштанках, які буйно веселилися разом з усіма. В задніх рядах грали в «м’ясо»[79].
— Оце так-так! — пошепки сказав Швейк своєму сусідові, над яким тяжіло підозріння, ніби за три крони він сокирою відрубав своєму другові всі пальці на руці, аби той звільнився з військової служби.
— Ще не те буде! — відповів той. — Сьогодні він налигався по самі гланди і знов оповідатиме про гріховну тернисту путь.
І дійсно, фельдкурат був сьогодні в розчуленому настрої. Він навіть сам не знав, для чого це робить, але безперервно перехилявся з амвона і ще трохи — був би втратив рівновагу і звалився донизу.
— Нуте, хлопці, заспівайте щось, — гукнув він, — чи, може, хочете, щоб я вас навчив нової пісеньки? Співайте за мною.
Найгарніша в мене мила,
Я її не дам,
Не ходжу за нею сам,
Та за нею молодою
Ходять інші чередою.
А ця моя наймиліша —
Це Марія найсвятіша
Із небесних брам.
— Ви цього, пройдисвіти, ніколи не навчитеся, — вів далі фельдкурат, — я за те, щоб вас усіх перестріляти; ви мене добре зрозуміли? Проголошую з цього Божого місця, нікчеми, що Бог — така сила, яка вас не боїться, і вона таке вам устругне, аж очманієте, бо ви не надто поспішаєте навернутися до Христа, а волієте йти тернистою дорогою гріха.
— Ого, вже почалося! Залив більма як треба, — радісно шепотів Швейків сусіда.
— Терниста путь гріха, ідіоти, це путь боротьби з пороками. Ви блудні сини, тому ви краще волієте валятися в одиночці, ніж навернутися до Отця нашого небесного. Вище підніміть і втелющіть свої очі у висоту небес і переможете; мир, хулігани, оселиться в душах ваших. І, будьте ласкаві, там, ззаду, не пирхайте. Ви не жеребці і не в стайні, а в храмі Божому. Звертаю на це вашу увагу, голуб’ята. На чому ж я зупинився? Ja, über den Seelenfrieden, sehr gut![80] Запам’ятайте собі, тварюки, що ви люди і мусите дивитися крізь темну хмару в далекий простір і усвідомити одне: все триває тут лише до часу, і тільки один Бог вічний. Sehr gut, nicht wahr, meine Herren?[81] Я мав би день і ніч за вас, йолопи, молитися, щоб милосердний Бог влив свою душу у ваші холодні серця і своїм святим милосердям змив усі ваші гріхи, і ви на віки вічні стали його чадами, щоб вас, харцизяків, не обійшов він любов’ю своєю. Але ви помиляєтесь. Я вас до цього раю вести не буду.
Фельдкурат гикнув.
— Ні, не буду, — повторив він уперто, — і нічого для вас не зроблю, мені це не в голові, бо ви непоправні ледарі. Вашими дорогами не поведе вас доброта Господня, подих Божої любові вас не овіє, бо Господу Богу і на думку не спаде морочитися з такими розбійниками. Чуєте ви там, у кальсонах?
Двадцять підштанків глянули вгору і в один голос промовили:
— Доповідаємо покірно, чуємо.
— Не досить тільки чути, — вів далі свою проповідь фельдкурат, — у темній хмарі життя Божий усміх не втішить вашої скорботи, телепні, бо Божа доброта також має свої межі, а ти, дурний муле, там, ззаду, не захлинайся, бо замкну тебе в карцер, аж почорнієш. І ви там, унизу, не думайте, що ви в корчмі. Милосердю Божому нема кінця-краю, але воно лише для порядних людей, а не для покидьків людського суспільства, які не керуються ані його законами, ані військовим статутом. Це я вам і хотів сказати. Молитися ви не вмієте і думаєте, що ходити до каплиці — це якась комедія, що тут якийсь театр або кінематограф. Але я вам виб’ю це з голови, і ви перестанете думати, буцімто я тут лиш для того, аби вас розважати і смішити. Порозсаджую вас, лобуряки, по одиночках, ось що я вам зроблю. Тільки гаю час з вами і
