Заблудлий - Джейн Гарпер

— Не дуже добре.

— А ваша мама?

— Теж не дуже добре.

— Що ж. Скажіть їм, що я подзвоню. А ви, хлопці... — Маккенна повагався. — Як ви самі? Важко, мабуть, о цій порі року. Стрес з усіх боків. Ви тримаєтеся?

Нейтан розумів, що саме він питає. «Чи не відчуваєте спокуси просто піти собі в нікуди?»

— Думаю, все нормально, — сказав він, коли ніхто не відповів. — Ну, зважаючи на обставини, нормально, наскільки це взагалі можливо.

— І ви же знаєте, що завжди можете подзвонити мені або Стівові в клініку. Навіть якщо просто захочеться потеревенити абощо.

Вони слухняно кивнули.

— Добре, — мовив Маккенна й жестом покликав Нейтана. — Ходімо зі мною. У мене в машині інформація, яку я маю вам передати.

Нейтан рушив за ним униз схилом, і вже в поліційній машині Маккенна заліз у бардачок. Дістав звідти жменю карток.

— У таких випадках я зобов’язаний роздати вам оце.

Нейтан узяв картки. Це були телефонні номери й веб-сайти — лінія довіри запобігання суїцидам і благодійна організація психічного здоров’я.

Маккенна ніяково спостерігав за ним.

— Ще щось? — запитав Нейтан.

— Слухай, приятелю. Це були не нападки. Ну, що ніхто не повідомив про машину. І я хотів сказати, що ти зазвичай об’їжджаєш містечко стороною...

— Ага. Вибору-то я не маю, правда?

— Ну, це неправда. Ти маєш вибір. За ці роки ти міг би приїхати і влаштувати скандал, але ти вирішив так не робити, і я ціную це.

— Радий, що бодай хтось цінує.

— І я знаю, ти кажеш, що уже звик, але якщо ти після всього цього відчуєш, що стає надто важко і що ти можеш... — Маккенна не договорив.

— Накласти на себе руки, як Кем?

— Ну, приблизно. Слухай, якщо відчуєш, що все погано, то знай, що можеш за потреби приїхати в місто.

Нейтан кивнув. Маккенна нормальний. Те, що сталося, не його провина — нічия провина, крім як Нейтанова, — і Маккенна був у тому інциденті об’єктивний, наскільки це можливо. Нелегко бути єдиним копом в околиці. Він за можливості замовляв за Нейтана слівце, намагався наводити мости. Не його провина, що це не допомогло.

— Дякую, приятелю, — сказав Нейтан. — Мені й на самоті непогано.

— Я чув, коли прийшов заклик до пошуків Кемерона, в тебе була вимкнена рація.

— То й що?

— Я думав, ми про це вже говорили.

Нейтан не відповів.

— І це вже не вперше.

— Не знав, що є закон, який зобов’язує тримати рацію ввімкненою.

— В наших краях це майже як закон. Не випендрюйся, — сказав Маккенна. — Хай там як, слухай, не соромся гукнути на допомогу, як раптом що.

— Ага. О’кей.

Більше начебто не було чого сказати, тож Нейтан почекав, поки Маккенна сяде в поліційну машину й поїде геть. Проводжав її поглядом, поки вона не поменшала, а тоді повернувся на схил до інших.

— Що це таке? — запитав Зандер, дивлячись на картки в його руці, й Нейтан роздав їх. Баб закотив очі.

Гарі задивився на захід, начепивши на обличчя звичну маску.

— Хочу поїхати додому путівцем. Зупинитися дорогою біля могили.

— Там нема на що дивитися, — мовив Баб.

— І все одно, — зронив Гарі. Він заховав картку з телефоном довіри в кишеню, зауважив Нейтан.

Усі подивилися на Кемеронову машину.

— Хто хоче відігнати її назад? — запитав Баб, і повисла мовчанка.

— Ми це зробимо, — сказав Нейтан, глянувши на Зандера, і той кивнув.

— Гаразд, — розвернувся Гарі й почав спускатися схилом до машини. — Не відставайте. На той раз, якщо у Кема справді виникли проблеми з двигуном.

— Не хвилюйтеся.

Ясно було, що ніхто з них у це не вірить.

Баб пішов за Гарі вниз, а Нейтан відв’язав поліційну стрічку від дверних клямок Кемеронової машини й заліз усередину. Водійське сидіння було витерте до гладкого; Нейтан опустив руку на важіль і посовав сидіння назад-уперед, обираючи найкращу відстань до педалей. Їхні контури були незвичні — їх розтоптував брат, а він значно тендітніший. Нейтан почав налаштовувати дзеркальце заднього огляду й побачив у віддзеркаленні власні очі. Вони були так схожі на Кемові, аж він відвів погляд.

— Гарі знав, де повертати, — почувся з пасажирського сидіння тихий голос Зандера.

— Що?

— Він знав, — Зандер кивнув на машину Гарі. — Коли ми їхали сюди. Він знав, який проїзд веде до Кемової машини.

— Бо Баб йому сказав. Я сам чув.

— Ні. Баб гукнув, коли Гарі вже й так починав повертати.

— Ні, — Нейтан спробував усе пригадати. — Він гукнув раніше.

Чи так це було? Він тої миті настільки поринув у власні думки, що не звернув уваги.

— Хай там як, Гарі знав, де буде машина. Йому ж розповіли.

— Знаю. Але ми з тобою теж знали вчора, а все одно проскочили. Другого разу, коли везли того копа, ми навіть приїхали сюди з Бабом — і все одно проскочили. Звідки Гарі знав, у який саме проїзд звертати?

— Він знає цю місцевість як свою долоню. Знає краще за всіх. Він би легко вгадав.

Біля підніжжя схилу заревіла машина Гарі, заводячись. Похитавши головою, Нейтан повернув Кемеронового ключа. Машина завелася ідеально, як і вчора. Обережно, тримаючи ногу над гальмом, Нейтан зрушив машину з місця й попрямував за Гарі й Бабом до могили. Гарі тримався ближче до огорожі, їдучи тим самим шляхом, який вони обрали вчора. Нейтан бачив обриси голів, які ворушилися в машині: чоловіки там розмовляли.

— Він міг зрозуміти з опису, — повторив Нейтан.

— Так, — нарешті мовив Зандер, відкинувшись на сидінні. — Так, мабуть. Вибач. Дивні були ці два дні.

— Знаю.

Машина Гарі почала відриватися, і Нейтан натиснув на газ, щоб не відставати. Він більше не бачив, щоб Гарі й Баб рухалися. Мабуть, сказали вже все, що хотіли. Нейтан побачив, що машина ще трохи відірвалася, й відчув легенький укол. Немов початок нервового збудження, ще легкого й терпимого, але вже не дуже комфортного. Він наказав собі заспокоїтися. Це ж дядько Гарі. Нейтан знає його буквально все своє життя. Якщо хтось і знає цю місцевість, то це Гарі. Не так уже й дивно, що він здогадався: