Заблудлий - Джейн Гарпер

— Легко знайшов? — кивнув Нейтан на «ленд-крузер».

Маккенна кивнув.

— Якщо їхати з міста, її трохи видно, недовго. Якусь хвильку, на підйомі дороги, де кінчається твоя земля, Нейтане.

— Справді?

— А ти хіба сам її не бачив?

— Я тою дорогою не їжджу, — Нейтан подивився сержантові прямо в очі. — Вона веде тільки в місто.

Маккенна витримав його погляд.

— І то правда. Слухайте, вибачте, що не зміг приїхати вчора. Як вам інший офіцер?

Нейтан і Баб обмінялися поглядом.

— Нормальний, — відповів Нейтан.

— Я чув про нього гарні відгуки, — мовив Маккенна й, нахмурившись, кивнув на дверцята машини. — Я гадав, вони були відчинені.

— Так, були, коли ми знайшли машину, — простягнув йому ключі Нейтан. — Він їх замкнув.

— Навіщо?

— Раптом хтось опиниться поблизу.

Маккенна був трішки здивований, але нічого не сказав, відмикаючи машину й зазираючи всередину. Він ретельно її обшукав, перевіривши ті самі місця, що і його колега, плюс ще кілька, про які той хлопець не здогадався. Як і Ладлоу, він завмер, побачивши в багажнику воду й харчі. Нейтан занюхав запах сандвічів і фруктів, які вже почали псуватися. Нарешті сержант захряснув дверцята багажника.

— Гадаю, більше ми тут нічого не знайдемо, тож коли вертатиметеся додому, можете забирати її з собою.

На Зандеровому обличчі майнуло сум’яття.

— А ви не збираєтеся відвезти її... ну не знаю... для розслідування абощо?

— Ні, приятелю. Вибач, — похитав головою Маккенна. — Слухай, от чесно, я б відвіз, якби вірив, що це допоможе. Я б запросив з міста хлопців з карного розшуку, щоб вони провели всі свої перевірки, але потрібно відкривати справу, а заради такого вони не прилетять. Нема ознак боротьби. Нічого не пошкоджено, цінне обладнання не вкрадене. Не знаю, що коїлося в Кемероновій голові, але твій дядько помер не в машині.

Хвилину всі мовчали. На вітру ляскала стрічка для огородження місця злочину.

— То що нам відомо? — запитав Маккенна, дивлячись на них чотирьох. — Кемерон сказав, що їде в Леманові гори, але з якоїсь причини передумав. І звідси до того місця, де він закінчив, далеченько. Він мав розуміти, на що підписується цієї пори року. Пішки, не взявши з собою води. О котрій годині він поїхав з дому в середу?

— Десь о восьмій, — мовив Гарі. — Його бачили Ільза і наймичка.

— Я розмовляв зі Стівом у клініці, — сказав Маккенна. — Розтин замовлений, але Стів гадає, що Кемерон був мертвий щонайпізніше в четвер уранці. Може, навіть трішки раніше, зважаючи на температуру.

Глянувши на Баба, він промовив лагідним голосом:

— Ти сказав сержантові Ладлоу, приятелю, що останнім часом Кемові було важкувато. Як гадаєш, через що?

— Не знаю.

Маккенна почекав, але Баб мовчав.

— Слухай, — утрутився Гарі. — Кем усе тримав під контролем, але ніколи ні з ким не ділився проблемами. Ти це знаєш. Проте Баб правий. Останні кілька тижнів він недогледів кілька речей.

— Яких саме? — запитав Маккенна.

— Нічого особливого. Просто казав, що зробить щось, але забував. Полагодити ворота в загоні для худоби, наприклад.

— А він ні з ким не сварився? З кимсь із міста? — запитав Маккенна, й Баб і Гарі обоє похитали головами. — А з кимсь із вас? Чи з жінкою?

Тут вони на мить наїжачилися, здалося Нейтанові, але знову обидва похитали головами.

— Це означає ні? — перепитав Маккенна. — Чи ви не знаєте?

— Ні, — сказав Гарі, а Баб водночас із ним мовив:

— Не знаю.

Сержант по черзі подивився на них, як учитель у школі, й Нейтан і сам почувся трохи винним. Поглянувши на присутніх, він запідозрив, що не він один. Винятком був тільки Зандер, який знову роздивлявся Гарі з дивним виразом на обличчі.

— Ну, я подумав, будь-хто, побачивши, що тут отак стоїть порожня машина, вчинив би правильно, якби повідомив про це... — Маккенна не договорив. Зиркнув на Нейтана, який подивився на нього незворушним поглядом. Якщо він опускатиме погляд щоразу, коли хтось про це згадуватиме, то взагалі ніколи не зможе звести на людей очі.

— Хай там як, — набрав повітря Маккенна і провадив, — ніяких дзвінків не надходило, тож я роблю висновок, що ніхто тут не проїздив.

— Гадаєте, дядько Кем зупинився допомогти комусь, хто вскочив у халепу? — запитав Зандер. — Туристові чи ще комусь?

— Слухай, не виключаю, — мовив Маккенна. — Але я не чув, щоб тут хтось проїздив.

Нелегко для чужака, знав Нейтан, проїхати в їхніх краях так, щоб місцеві не дізналися. На літо путівці в пустелі перекривалися, й залишалося рівно дві дороги на в’їзд і на виїзд. Два варіанти, які ведуть ще до двох крихітних містечок, що їх розділяють сотні кілометрів. Усі подорожні змушені на певному етапі зупинитися на дозаправку чи щось купити, а в цю пору року місцеві роздивляються чужі машини дуже прискіпливо. Але, подумав Нейтан, це не зовсім уже неможливо.

— А в господарстві все нормально? — запитав Маккенна, і Гарі кивнув. — І слухайте, нема сенсу вдавати, що це проста цікавість: у вас тут вогнепальна зброя в повному ладі?

— Так, — мовив Гарі з легким притиском.

— Уся перелічена? Надійно замкнена?

— Так.

— І де зберігається ключ? Понад сумнів, теж надійно замкнений відповідно до правил, — сказав Маккенна з кам’яним виразом обличчя. Всі знали, що зазвичай ключ висить біля дверей чорного ходу.

— Я зрозумів, — мовив Гарі, й Нейтан кинув на нього здивований погляд. — Останні три тижні ключ був на моїй зв’язці.

Маккенна подивився на нього.

— Ви його носите з собою з певної причини?

— Без особливої причини, — озвався Гарі. — Узяв якось, бо був потрібен, а потім забув повісити назад.

— Кемерон не просив ключа?

— Не було потреби просити. Міг би просто взяти. Але ні. Він не просив і не брав.

— Ясно, — нахмурився Маккенна. Вигляд мав такий, наче збирався ще щось додати, але передумав. Натомість поглянув на Нейтана. — А як щодо тебе? Ніяких змін на фронті вогнепальної зброї?

— Ні, — зустрівся з ним поглядом Нейтан. — Усе так само, як і минулого разу.

— Гаразд, — мовив Маккенна. — Як тримається Ільза?

Почувши її