(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

— Ромо, — звернулася Катя до мене, а я весь струснувся і звернувся до слуху. — Гостьова кімната готова, Костя тобі покаже. Аліса також залишається на ніч.

Побажавши нам на доброї ночі, дівчата вийшли з кімнати.

— Так, тебе круто торкнуло, — продовжив сміятися Костя. — Навіть не знаю, радіти цьому чи в морду тобі дати поки що раніше.

— В морду завжди дати мені встигнеш, — усміхнувся я.

— Точно. Постарайся зробити її щасливою, — Костя промовив останню фразу суворо, явно даючи зрозуміти, що це вже не жарти, тому я лише ствердно кивнув.

Більше Катерину ми не обговорювали, а перейшли до робітничих проєктів. Я вкотре переконався, що недаремно вибрав Костю, хлопець був дуже тямущим. Але, попри те, що я люблю роботу, мої думки весь час поверталися до Каті. Якоїсь миті я не витримав і вирішив їй написати.

“Вам небагато буде, принцеса? Ви ж маленькі та тендітні дівчата.”

Відповідь не прийшла ні за хвилину, ні за годину. В мені підіймається роздратування. Чому вона мені не відповідає?

Лежу в ліжку з розплющеними очима до другої години ночі. Вже збираюся сходити до Каті до кімнати на розвідку. І начхати на те, як це виглядатиме.

Раціональна частина мого мозку махає мені ручкою, коли я все-таки вирішую сходити до Каті.

Натягую штани та футболку і виходжу з кімнати, намагаючись робити якнайменше шуму. Роблю вдих-видих, хочу заспокоїтись і ще раз все обдумати. Не треба лякати дівчину.

Спускаюся на кухню та наповнюю склянку холодною водою. Здригаюсь, коли нарешті чую звук вхідного повідомлення:

"Не забагато, Романе Олександровичу, навіть не сумнівайтеся!"

Зараза! Серце починає стукати швидше. Потрібно заспокоїтись і виманити її з кімнати. Мені терміново треба побачити її.

"Я дуже хочу тебе побачити. Вийдеш на кухню, Катеринко?

Відповідь не надходить, хоча повідомлення прочитано. Невже не вийде?

Чую тихий шурхіт і відчуваю, як серце тремтить — зараз я побачу Катю. Роблю крок у тінь, сподіваючись застати красуню зненацька. І придушую зітхання розчарування, коли бачу, як Костя заходить на кухню.

"То що, Катю, вийдеш? Я не кусаюсь." — пишу їй, підбираючись до спальні, на яку мені раніше вказав Костя, проводячи екскурсію по будинку. У голові лише одна думка: мені треба її побачити.

Невимовна радість охоплює мене, коли я бачу як повертається ручка дверей і з кімнати виходить Катя, прямуючи до сходів. Налітаю на неї та притискаюся, здається надто сильно. Але це не важливо. Адже я тримаю у своїх руках найбажаніший скарб. І відпускати її не збираюсь. Ніколи. Ця думка лякає, але водночас змушує груди наповниться теплом.

Цілую її, зовсім втрачаючи розум. Проводжу руками по чудовим вигинам. І розумію, що хочу її собі. Така маленька, як порцелянова лялечка. Відриваюся від неї, розуміючи, що настав час зупинитися, поки я ще можу себе контролювати. Не треба лякати крихітку.

— Підеш зі мною на справжнє побачення, принцеса?

— Ні, — чую я і розумію, що нічого не розумію. Вдруге за вечір таке вже відбувається зі мною. Що ж за сімейка така?

А може, я їй просто не подобаюся? А я тут губу розкотив. На побачення її кличу. Ось же трясця.

— Чому? Не подобаюсь? — повільно промовляю я, намагаючись тримати себе в руках.

— Подобаєшся, — добиває мене малесенька. — Але це не означає, що я піду з тобою на побачення.