Фантомна довіра - Лана Вернік

(Одне з фото мені люб’язно перезняли з паперової фотографії. Для розуміння суті об’єкту, так би мовити).

Руслан заїхав у вівторок до Лори на пари, хоча у нього вже й не було занять у корпусах: четвертий курс готувався до державних іспитів. Сказав, що дуже хотів побачити її, що скучив. Чути його зізнання було приємно, але всередині все одно нічого не ворушилося — просто приємно. Трохи повагавшись, Лора вирішила не розповідати Русланові про витівку старости, бо розмова могла перейти на самого Валерія, на те, що він також працює на швидкій, і на ту інформацію, яку він міг їй розповісти.

Руслан був нестримним, обіймав і цілував її на очах у всієї групи. Така поведінка Ларисі не подобалася, і вона сказала хлопцю про це — вибачався, казав, що йому важко стримувати себе поруч з нею. Що йому відповісти? Що вона фригідна і ніколи не зможе відповісти йому взаємністю? І Лора пригорнулася до Руслана, дозволивши йому себе обійняти. Просто потрібно звикнути… Вона зможе.

У лютому Руслан склав усі державні іспити та отримав диплом у перших числах березня. Наступного дня після святкування отримання диплому Руслан запросив Лору в кав’ярню, після пар. Розмова плавно перетекла на його подальші життєві плани.

— Зараз лишуся на “небі”, пізніше спробую вступити до універа, — сказав він, усміхаючись, коли вони сиділи у кав’ярні.

— Не зрозуміла… Що за небо? — Лора питально поглянула на нього.

— Швидка. Диспетчери швидкої, коли викликають бригади, які перебувають на виїзді, використовують позивний “НЕБО” і номер підстанції. Наприклад: “Небо-5 викликає 51-шу бригаду”, ну або там: “Небо-6 викликає 6-БІТ” (бригада інтенсивної терапії).

— Прикольно… — Лора усміхнулася.

— Після третього курсу будеш на практиці — чутимеш щодня.

— Швидше б. Я думаю, що працювати на швидкій допомозі — це цікаво.

— Ну… Кому як. Виклики надходять будь-коли, різні випадки, різні люди. Особисто мені — цікаво.

— Ти любиш свою роботу?

— Мабуть… — Руслан знизав плечима.

— Мабуть?

— Важко любити роботу, котра не може повністю забезпечити всі твої потреби. Я б сказав, що мені подобається допомагати людям. Подобається те відчуття, коли твої дії полегшують чийсь біль чи рятують життя, але на одному альтруїзмі далеко не заїдеш. Коли ти сам, то ще якось можна призвичаїтися до тієї платні, яку отримуєш, а якщо є родина, це не платня, а подачка. Доводиться шукати додаткові способи заробітку.

— Ти знайшов?

— Так.

— Скажеш який? — Лора поглянула на нього спідлоба.

— Ні, — Руслан похитав головою. — Не скажу.

— Чому? — вона усміхнулася.

— На це є багато причин. Ми з тобою — просто знайомі, тому тебе не має цікавити, звідки я беру кошти, — він усміхнувся до Лори. — А коли між нами буде щось більше — теж не скажу. Я вважаю, що жінка не повинна знати, звідки беруться гроші. Вона має користуватися благами, якими її забезпечує чоловік, а звідки — це не її клопіт.

— Не її клопіт? Гм… А якщо ти грабуєш банки у вільний від роботи час? Чи продаєш наркоту? — вона розуміла, що Руслан не зізнається в джерелі своїх доходів, але чому б не пограти?

— Мені подобається хід твої думок, — він засміявся. — Цікаві ідеї.

— Дарую!

— Дякую.

— До речі, про подарунки. Ти ж пам’ятаєш, що у Тоні 7 березня — день народження? Вона сказала, щоб я прийшла обов’язково з тобою. Інакше не пустить.

— Це… післязавтра. П’ятниця, так?

— Так, але святкувати будуть у суботу, 8 березня в ресторані в райцентрі. Ти ж вільний?

— Ну… так. Я ж обіцяв. Що ми даруємо?

— Вона замовила різьблену скриньку для прикрас, і та вже в мене. Я ж тобі казала, — Лора здивовано поглянула на Руслана. — Брат моєї мами займається різьбленням по дереву. Щось ти про все забув.

— Просто ці держіспити… Я після них ще не відійшов… а ще потрібен буде букет. Чи краще якийсь вазон?

— На твій вибір.

— Добре. Я куплю…

Поява симпатичного блондина, під руку з Ларисою, викликала значне пожвавлення серед подруг на святкуванні. Руслан привіз дуже гарний букет червоних троянд, котрий справив враження на всіх.

Лариса представила Руслана подругам, і Тоня криво усміхнулася, оглядаючи гарного хлопця.

— Привіт, красеню… — вона зацікавлено поглянула на нього. — Я тебе звідкись знаю.

— Привіт. Можливо, ми бачились у транспорті. Все ж ми всі живемо майже поруч, — він посміхався, трохи примруживши очі.

— Так, поруч, але Лорка тебе знайшла першою, — засміялась Ірина.

Руслан їй дуже сподобався, і вона не могла відвести від нього погляду.

— Ми одне одного знайшли, — сказавши це, він обійняв Лору і поцілував у скроню. Вона усміхнулась у відповідь. Раніше він собі такого не дозволяв, але тут, на людях, серед знайомих, підтримати ілюзію добробуту Лора була не проти.