Спляча красуня - Андрій Гуляшки

Але в досьє контррозвідки поки що не фігурував жоден «професор». У тих досьє були лісоруби й чабани, інженери, геологи, лікарі, а професорів не було.

Отож щоразу, почувши про «Гермеса», полковник Манов мимоволі здригався, простягав руку до сигарети, хоч йому заборонили курити, згадував про різні квитки та пропущені прем'єри і супив брови. Він не любив кодових знаків, а латину вважав за «мертву справу».

Проклятий «Гермес» знову з'явився на обрії.

Він з'явився вчора ввечері на координатних таблицях радіопеленгаторів, і то не з власної ініціативи, а тому, що його викликали. Викликав за допомогою таємної ультракороткохвильової радіостанції якийсь «Іскир».

— «Гермес», «Гермес», я — «Іскир», я — «Іскир», чуєш мене?

Позивні було повторено кілька разів протягом п'яти хвилин, і пеленгатори в зоні Смолян — Девін піймали їх і засікли передавач.

— Слухаю! — лаконічно відповів «Гермес».

Цей «Гермес» тримався зарозуміло, мов справжній бог. А «Іскир» улесливо доповідав:

— Замовлення виконано. (Слово «пане» не було сказано, але воно малося на увазі в підтексті.) Чекаю вказівок, кому його передати.

На що «Гермес» відповів так само зарозуміло:

— Слухай завтра в умовлений час. Вживи потрібних запобіжних заходів.

— Кінець,— оголосив «Іскир».

Розмова між «Гермесом» та «Іскиром» тривала не більш як десять хвилин — цілком досить, щоб визначити з невеликим відхиленням координати «Іскира». У той момент, коли розмова вже наближалась до кінця, ультракороткохвильову радіостанцію запеленгували па півночі зони L — Z, приблизно за три кілометри на захід від Смоляна. Вона просувалася в напрямку до Смоляна зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину.

Всі шляхи до міста було негайно блоковано. Скрізь, де тільки могла пройти машина, розіслано джипи з радіостанціями.

Незабаром сьома година вечора. Над шляхами, улоговинами та полонинами висів густий туман. Змішуючися з вечірніми сутінками, він не пропускав крізь своє нерухоме кошлате тіло навіть іскринки світла. Тільки місцевий житель, що добре знав дорогу та ще й був досвідчений водій, міг вести машину в таку погоду зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину.

В кожному разі, «Іскирові» вдалося вислизнути.

— Мені здається,—сказав полковник Ленков, закінчуючи розповідь,— що цей хитрун взагалі не робив спроби вислизнути з міста. Він мав час дістатися до Смоляна, перш ніж назустріч йому помчали наші машини. Бувши місцевим жителем, він поставив свою машину у дворі, сховав у тайнику радіопередавач, а потім подався до ресторану «Балкан-турист» і, зайнявши місце за найдальшим столиком, гукнув офіціантові: «Гей, чоловіче добрий, невже не бачиш, що я тут куняю вже цілу годину! Коли підійдеш сюди?» Отак він подбав навіть про своє алібі.

— Маєш рацію,— зітхнув полковник Манов.— Але мені здається, що всі ті історії з «Гермесом» стосуються більше тебе.

Він дістав сигарети, сховані у шухляді стола, і жадібно затягся.

— Що ти кажеш? — полковник Ленков навіть замовк на мить і розвів руками.— Оце так! Моя справа, голубе, полягала в тому, щоб запеленгувати радіограму і розшифрувати її. Слава богу, цього разу мій старший розшифровувач вчасно впорався з шифром і визначив координати діючої ультракороткохвильової радіостанції. А далі слово за тобою!

— Гаразд, не гарячкуй,— примирливо сказав полковник Манов.— Я пожартував. Ця історія з «Гермесом» стосується нас обох і, можливо, однаковою мірою.

Він прочитав текст розшифрованої радіограми і якийсь час мовчав. Тепер підступна думка про квитки вже геть вискочила з його голови. Не відчував він і печії. З насолодою затягуючись сигаретою, Манов сказав:

— Як бачиш, тут ідеться про якесь виконане замовлення. Чому ти не сідаєш? Йдеться про замовлення, яке вже виконано.

— Авжеж,— кивнув полковник Ленков.— Про замовлення, яке вже виконано. Правильно.— Він глянув на глибоке Шкіряне крісло і поморщився: знав, що, сівши, потоне в ньому і здаватиметься ще більш непоказним, а тому вирішив краще постояти.

Сигарета догоряла в руці полковника Манова.

— А що це за виконане замовлення? І де були ми, як дали змогу виконати його?

Вони помовчали. Кожен з них дивився вбік, свідомо намагаючись не зустрітися поглядом з іншим.

— Тимчасові невдачі цілком можливі,— сказав полковник Ленков. Він був завжди у гарному настрої і не піддавався потокові чорних і недобрих думок, мов досвідчений плавець — течії.

— Але якщо вже ми дали змогу виконати це «замовлення», то треба зробити все, щоб його не вивезли.— Полковник Манов знов зупинив погляд на радіограмі.— Сьогодні буде дано вказівку, кому передати його.

Цього разу вони переглянулися, і обличчя в обох стали чомусь напруженими.

— Нічого не скажеш, цей сектор L — Z приємний під усіма поглядами,— саркастично посміхнувся начальник радіопеленгаторного відділу.

Більше вони не промовили ні слова.

Залишившись на самоті, полковник Манов мерзлякувато повів плечима і тільки тоді відчув печію. «Доведеться знову пити соду,— подумав він.— Це від тютюну. А от полковник Ленков здоровий як віл. Треба наказати розшифровувачам чергувати сьогодні й завтра в повному складі. Аби тільки цей проклятий «Гермес» не скористався умовним кодом!»

Він розкрив пакетик з содою, але тієї миті задзвонив міський телефон. «Я й зовсім забув про диверсію в третьому районі сектора L — Z,— подумав полковник Манов, знімаючи трубку.— Міністр поцікавиться моєю думкою, а я...»

— Ну як, дістав квитки? — нецеремонно спитав його низький грудний голос.

— ...а я все ще стою на першій сходинці,— докінчив Манов уголос свою думку і звичним рухом поклав трубку на місце. Зробивши це, він одразу ж опам'ятався. Низький грудний голос тепер, здавалось, гримів у нього у вухах з подесятереною силою, наче гігантська труба сурмила десь у пустелі.

Полковник випроставшись стояв за столом і напружено думав. Власне кажучи, напружене було тільки його обличчя, а в свідомості утворилась раптом якась дивна порожнеча, пусте поле, де не було нічого — ні травинки, ні