Остання любов Асури Махараджа - Любомир Андрійович Дереш

— Що це, премудрий? У всіх трьох світах, куди лиш не кину я погляд, я бачу, що кожен, чи то наґ, чи людина, чи напівбог, кожен рухається мов маріонетка! Кожен рух, кожен подих його настає лиш тому, що так його смикають ці чудні золоті нитки. Хто ж той лялькар, що керує нами всіма, позбавляючи найменшого права на свободу, відкрийте мені, о знаючий!

— Дивіться ж, Махарадж! — сказав старий змій, і останні сліди затуманеності розсіялися перед Асурою Махараджем, як світанковий туман. Він побачив, як тисячі, мільйони ниток, що ними були пов’язані всі істоти, тяглися у височінь, до небес, а звідти, мов зазираючи в який небесний отвір, визирало троє богинь, немов троє сестер. Одна була чорною, наче смола, і страшною, як остання чортиця на окраїні Патали. Інша була червоною, наче майська ружа й звабливою, мов дівчина на виданні. А третя, наймолодша, сяяла білим, як снігова шапка на вершині гори, й була чиста і строга. Сестри тримали в руках хрестовини, і вправно орудуючи ними, побуджували до дій усіх, хто тільки був — від найменшої бактерії аж до сильних світу сього.

— Тут, на Землі, цих сестер часом звуть парками, або мойрами, — сказав помічник Раху. — У їхніх руках минуле, майбутнє й теперішнє. Усе вже давно відбулось, Асуро Махарадж, і нам залишилося просто зіграти наші ролі. Як бачите, все давно вже сплановано. Марні зусилля порвати ці нитки причин і наслідків. Все, що ви можете зробити — це тільки ще більше заплутатися в їхніх сітях. Мовчазний протест — така наша участь, о шляхетний. І лише одиниці здатні наважитись кинути виклик цьому бездушному закону. Погляньте вниз, о Асуро. Туди, де видніється зовнішня пітьма. Не кожен наважиться розбити уявлення про вишнє і нижнє. Тільки хоробрі, такі як ваш дядько, наважуються в кінці життя стрибнути в темряву. Ніхто не знає, що там. Тільки там, у темряві, існує непередбачуваність, тільки там перестають діяти закони. Там справжня свобода! Тільки там, у пітьмі, наше власне світло стає достатньо яскравим, аби світити іншим. Такі могутні йоги, як ваш дядько, знають, що пітьма може розчавити, а може казково винагородити. І нагородою буде свобода — від народжень і смертей, від старості й недугів, від щастя і нещастя, від знання і незнання. Це досконале розуміння дано плекати не кожному, о піднесений. Така вже участь цього світу, йому судилося бути поділеним на дві нерівні частини. І те, до якої з них пристанете ви, о достойний, — то питання лише часу та гостроти вашого розуму. Я бажаю вам успіхів у ваших наукових пошуках і побільше розчарувань на обраному шляхові. Розчарування мають здатність стимулювати.

Видіння розтануло в повітрі, а Махарадж, як заворожений, продовжував дивитись у простір.

— Дивовижно, — прошепотів він ледь чутно.

— Здається, мені час, — озвався помічник судді, поглянувши на старовинний хронометр на ланцюжкові. — Прийом у судді підходить до завершення. Озивайтеся, коли що, — уже майже по-дружньому сказав помічник судді до Асури, торкнувшись крис капелюха, й розвернувся піти.

— Пане помічнику судді, — покликав його Асура Махарадж, піднявшись із колін. — Дозвольте лише одне запитання на прощання!

Помічник верховного судді зупинився і не розвертаючись, кинув через плече:

— Кажіть.

— Поясніть, пане помічнику… Адже ви, володіючи такими пізнаннями, могли вибрати для свого перебування будь-яке місце у Всесвіті. Чому ви обрали стати наґом, чому не долучилися до напівбогів?

Старий усміхнувся кутиками губ.

— «Краще владарювати в пеклі, ніж прислужувати в раю», — сказав він. — Мільтон. До нових зустрічей, Махарадж.

Старий жартома відсалютував йому двома пальцями і пішов геть пішохідною доріжкою, поступово танучи у повітрі.

Асура Махарадж ще довго дивився йому вслід. Після чого знесилено опустився на асфальт. Ця ніч геть виснажила його.

Темрява робилась прозорою. Починався світанок.

Асура Махарадж сховав обличчя у долоні, і, несподівано для себе, почав сміятись.

Як тонко, як вишукано його кругували навколо пальця! Для розуму все, що показав цієї ночі помічник судді, було немов удар молота. Але серце, серце його трепетало з радощів. Він ще не знав, у чому ж була напівправда, а в чому — напівбрехня, однак те, що його намагалися взути, було очевидно.

І ще. Серцем він розпізнав, що ж за почуття змушувало приходити помічника судді сюди, у цей далеко не найкращий зі світів, серед ночі, прямо посеред офіційного прийому. Хоч як би старався пан помічник судді приховати це почуття, Асура Махарадж розпізнав, що до чого. Виявляється, все було геть не просто з помічником судді Раху.

Асура Махарадж реготав, відкриваючи обличчя ранковому пориву вітру. О, як добре він сам знав це почуття!

То була заздрість.

***

За якийсь час Асура Махарадж піднявся і почвалав у місто. Він хотів зайти у якийсь готель, привести себе до ладу перед сніданком. Безсонна ніч давалася взнаки. Він не звик, що сили будуть так швидко закінчуватись у цьому тілі. Рожеве сонце поволі підіймалось у нього за плечима, й Асура побачив на мосту перших бігунів.

На виході з мосту він спіймав машину і наказав їхати на Бруклін, у район, де мешкала Даша.

***

Свіжий, причепурений, із букетом троянд, за десять восьма він стояв у фойє її дому.

— Доброго ранку, Мішель.

— Доброго ранку, сер. Чимось можу вам допомогти? — надтріснутим голосом поцікавився консьєрж і перехилився через ляду рецепції до нього, боячись, що через поганий слух не зможе бути корисний гостеві.

— Я у 54-ту.

— У 54-ту? — перепитав консьєрж, прикладаючи до вуха долоню.

— Так, так, у 54-ту.

— Ах, у 54-ту! До міс Стефанівської! Прошу, прошу, проходьте, ліфт по коридору прямо і направо. П’ятий поверх. Будь ласка! Будь ласка, сер! — прошаркавши старечим кроком з-за ляди, Мішель вийшов провести його. — Із самого ранку такий шарварок із цією міс Стефанівською! Цілий день, туди-сюди, туди-сюди. Ну, може тепер трохи спокійніше буде.

У ліфті Асура роздивлявся своє відображення. Сурдут був, здається, трохи малуватий. І щетина з’явилася — щетина не користувалась популярністю серед інтелектуалів нижнього світу. Дзвіночок ліфта, тихе розсування дверей, ранкове світло б’є з вікон коридора. Все наче сяє новим домашнім затишком, наразі ще строгим, але вже знайомим.

Він завмер у нерішучості перед її дверима. 54. А, що, коли…

Ні, він вирішив не відпускати розум і, зібравши волю в кулак, постукав у двері.

Відповіддю йому була тиша.

Він постукав ще раз.

І ще