Остання любов Асури Махараджа - Любомир Андрійович Дереш
До Асуриних вух долинув звук сирен. Його реакція була миттєвою. Щось наче підказало йому, що то приїхали по нього. Звісно, здійняти такий шум із самого ранку — далебі, сусіди викликали поліцію.
Асура вискочив із квартири й збирався вже сідати у ліфт, коли той самий безслівний голос шепнув йому, щоби він біг далі по коридору.
— Там тупик! — вигукнув він розпачливо, біжучи без надії, а лише сліпо вірячи.
Ні, там пожежна драбина.
Він вискочив за ріг коридора і, о чудо, там дійсно був балкончик із запасним виходом. Асура вибив ногою двері й побіг по драбині вниз. Останні два прольоти він подолав у стрибку, важко приземлившись на обидві ноги. Щось у попереку стрільнуло — людське тіло не було розраховане на такі переміщення, однак Асура піднявся, і, накульгуючи, побіг вулицею геть. Геть, геть, геть. Подалі від цього болю, поки це ще можливо.
***
Один серед хмарочосів. Загублений у Нью-Йорку.
Його обличчя не привертало уваги. Смаглявий чоловік із виразною щелепою й аристократичним чолом. Чорні стріли брів, чорні окуляри. Шкіряний жакет, розстібнутий ґудзик сорочки. На його обличчі більше не було того виразу умиротвореності, що заворожувала продавщиць одягу і взуття. Тепер він був, як і всі решта — з перекошеним гіркотою ротом, із легкою неголеністю, від якої віяло готельним відчаєм. Асура Махарадж ішов просто вперед, аби загубитися, аби розчинитися у цьому натовпі людей зі своїми приватними думками, планами і потребами. Він не рахував ні вулиць, ні авеню, він знав лиш біль і холод, що йшли з його серця.
Холод.
Раніше він не знав, що те тепло, яке дарувало йому радість та оптимізм, так зігрівало його. Він відчув, що на серці у нього порожнеча. І виявити це було в стократ гірше, ніж побачити там гнів і ненависть. Гнів і ненависть означали би взаємини. Натомість серце огортала суха, запилюжена байдужість. Від цієї сухості серця йому хотілося бити кулаком об стіни і гарчати, як звір. Те живе, що замешкало у нього в грудях, скулилося від холоду й ляку в маленький вузлик, десь у самому кутику його серця, воно трусилося і металося в паніці: чому стало так темно? Куди поділося тепло? Що я маю зробити, щоби повернути це? Асура Махарадж сидів на лавці біля кіоску з морозивом і намагався видавити з себе сльози — він бачив, як це часом робили люди, і це допомагало долати схожі ситуації, однак очі залишались сухими, і тільки серце пронизував черговий спалах болю, немов би від іще одного іржавого цвяха, якого він там віднайшов.
Пустка. Жахлива безглузда пустка. Куди подівся золотий потік радості? Що йому тепер робити — кидатися на пошуки Даші, розмірковувати над власним становищем тут, у людському тілі? Усі дороги назад уже спалено. Він більше ніколи не зможе стати членом суспільства наґів — ані на те не буде дозволу співвітчизників, ані сам він більше туди не бажає.
Міркуючи так, він бродив містом, минаючи сквери і парки, поки врешті не опинився на набережній. Вітер оглушливо бив по вухах, сонце грало на хвилях затоки, пахло низинами. Асура Махарадж відчув, що навіть тутешня природа стала йому чужою. Він пригадав, що у манускриптах, які він потай від Виконавчого комітету вивчав у себе в лабораторії, шляхетні мужі, коли знаходились у найвищій точці горя, йшли топитись.
Затока була широкою, сонце світило високо, а чайки скиглили так, наче сьогодні — й справді останній день у його житті.
Асура Махарадж зрозумів, що відчай ще не настільки роз’їв йому розум, аби віддати себе на поталу стихії, і вирішив, що, раз він уже дійшов до цього місця, воліє радше кинутись у море людей і спробувати плисти далі.
Зрештою, що з того, що він демон? Що з того, що він народився і виріс у пеклі? Хіба це може бути перешкодою для того, аби віднайти Дарію? Нехай він недосконалий, нехай його серце — як зарослий будяком пустир. Хіба це має значення, якщо світло вже було одного разу засвічено? Коли істота з підземних світів вперше дізнається, що є світло, вона починає розуміти, що ж насправді означає прожити все життя в темряві. І далі, як казав помічник судді Раху, все залежить від часу й розумності істоти.
Асура Махарадж раптом зрозумів, що його бажання зблизитися зі світлом закінчиться фатально. Він перестане бути собою. Можливо, він осліпне, як Даша, а може, світло спопелить його, як спопеляє поле бою брахмастра. Асура відчув, що він став чужим серед своїх, і ніде йому не було притулку серед усіх трьох світів.
Подумки він звернувся в пам’яті до голосу в серці, до того місця, звідки він уже призвичаївся відчувати тепло. Він знав: десь там це джерело все ще існує, і колись, можливо через мільйони років, він зможе докопатися до нього. Однак чи готовий він копати мільйони років? Чи готовий він пройти випробування тисячоліттями сумнівів, поки безнадійно лупатиме шар за шаром гранітні плити? Чи готовий він шукати жінку, від якої, можливо, ніколи не отримає взаємності?
І Асура Махарадж зрозумів, що відповідь на всі ці запитання, на мільйон інших запитань, одна — так. Він готовий віддати за неї своє життя, хоча б за те тільки, що вона показала йому, як може бути по-інакшому.
«Будь ласка, вірте і йдіть», — у нього в вухах досі стояли її слова.
Асура Махарадж озирнувся навколо так, як ще ніколи не озирався на цей світ. Він відчув себе голим і безпорадним, і здавалось, ані кроку більше не можна буде зробити по цій отруєній скорботою землі.
«Будь ласка, вірте і йдіть».
Подивись на це море, на це небо востаннє, тому що там, за межею, ти більше не належатимеш собі, там більше немає контролю, певності, є тільки ці слова: вір і йди.
Він встав і пішов.
***
На сходах, що вели в метрополітен, стояв чоловік із картонною табличкою: «Хтось знає, де Дарія Стефанівська?». Час від часу він висмикував когось із перехожих і запитував, якомога м’якше, щоб не
