Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
Схоже, її власний страх вже благополучно минув.
«Дякую, Галю. Низький уклін, подружко».
— То все твоя хвора фантазія, — прошипіла Ніна, ледве стримуючись, аби й самій не розпустити руки. Не хотіла вона цього. Нехай ця жилава напівсива жінка нині навіть зовні лише віддалено нагадувала ту маму, та в їхніх жилах все одно текла однакова кров — не дивлячись ні на що. Але Олена зовсім не збиралася заспокоюватися. Другий ляпас не примусив чекати, тепер вже по іншій щоці. «Здається, Христос мав на увазі дещо інше», — подумалося недоречно.
— Ти мені ще суперечити будеш, гадюко? Сказано — поважай батька й матір своїх! Хоча що тобі заповіді Божі? Ти ж сама собі богиня, так?
Пазуриста матусина рука уп’ялася в її волосся й рвонула вниз. Ніна зойкнула від болю, а Олена цілеспрямовано потягла її до трюмо, мабуть, вирішивши використати його в якості імпровізованого вівтаря.
— А ну, сповідуйся, суко, з ким грішила й по скілько разів? — Гребінці, ґудзики й рукавички полетіли геть, і Нінине обличчя опинилося притиснутим до лакованої дошки. — Сповідуйся Матері Малишко, доки ще є час для порятунку!
«Матір Малишко? Господи Ісусе!»
— Мамо, мені боляче!
— Тобі ще не так боляче буде. Чи не знаєш, що дано чоловіку й жінці сходитися лише для продовження роду? А ви, блудниці безсоромні, перед кожним страмовисько своє відкриваєте, а потім біжите до лікарів дітей своїх ненароджених із себе шматками витягати — аби й далі собі блуд чинити бездумно? Думаєте, ніхто вас не зупинить?
«Досить з мене», — вирішила Ніна. Зібравши останні свої сили, вона рвонулася убік і висмикнула волосся з материних пальців, а потім, різко розвернувшись, ударила її кулаком у живіт. Удар вийшов не дуже сильним, але Олена не була до нього готова й зігнулася навпіл, кашляючи й намагаючись вдихнути. Усі докори сумління кудись випарувалися — можливо, вони з’являться потім, але зараз у Ніні вирувала лише лють людини, яка достатньо довго терпіла приниження мовчки, аж допоки котел терпіння не вибухнув, розпліскуючи окріп. Вона ухопила Олену за комір і потягла в її кімнату так само безцеремонно, як щойно та тягнула свою жертву на заклання. Перетнувши поріг засміченої й просмерділої немитим тілом і якимись ритуальними пахощами кімнати, жбурнула неньку до протилежної стіни (завтра м’язи напевно наллються болем, але зараз вони зовсім нічого не відчували), вийшла геть і зачинила двері. Похапцем відшукавши на кухні грубезну, ще батьком залишену викрутку, вбила її в щілину між підлогою та нижнім одвірком Олениної спальні. Так надійніше. Можна бодай спробувати заснути, не боячись, що ця зміюка виповзе зі свого кубла, плюючись отрутою у славу Господа — того, яким його може малювати лише уява плазуна.
— Я йду звідси. Завтра, — голосно оголосила Ніна, перевіривши на надійність свій імпровізований клин досить сильним посмикуванням. Мати по той бік дверей мовчала.
— Назовсім, мамо. Ти мене чуєш?
У кімнаті щось писнуло і заворушилося.
— Ага, чуєш. Це добре, — сказала Ніна зі зловтіхою, про існування якої в собі ще й досі не знала. — І що це означає для тебе, також тямиш?
За дверима почувся кашель, більше подібний до воронячого каркання.
— От і молодець. Це значить, що ніколи, ні за яких обставин, що б там не трапилося і як би тобі не припекло, ти не дістанеш від мене жодної копійчини!
Якусь мить усе було тихо, а потім зі спальні донеслися невпевнені кроки, схожі на спроби бігуна-паралітика за будь-яку ціну перетнути фінішну пряму. Двері завібрували, та не піддалися — вочевидь, мати, що налягала на них своїми хирлявими грудьми, була зависокої думки про свою силу. Ніна в житті не повірила б, скажи їй хтось, що вона зможе сміятися в таку хвилину, — але нині вона аж зайшлася з реготу, до того кумедними їй видалися ці жалюгідні спроби звільнення Матері Малишко.
«Це істерика. Візьми себе в руки».
Що цікаво, мати мовчала. Не сипала прокльонами, не вмовляла, не закликала покаятись — просто раз у раз, з методичністю дятла стукала у двері всім тілом і зойкала — мабуть, від болю.
Ніні було все одно. Ніякого жалю вона не відчувала. Навіть до себе. Просто настав час зробити те, що вона мусила б зробити давно.
Ушитися з цієї божевільні якнайшвидше і якнайдалі, не озираючись.
— Мені байдуже, що з тобою буде. Не смій мене шукати. Не смій лізти в моє життя! Більше я тобі цього не дозволю. А якщо зголоднієш — піди десь попрацюй. Це тобі лише на користь стане.
Ніна прислухалась — за дверима зарипіли пружини. Це означало, що дорога матуся опустилась-таки на своє ліжко, продавлене до такого ступеня, що його сітка майже торкалася підлоги, на кшталт гамака. От і добре.
— Бог... тебе... покарає, — озвалася нарешті мучениця за віру. — Здохнеш десь... у канаві... сучко безсердечна.
Голос матері звучав на диво розмірено. Ті верескливі нотки, що супроводжували її вимогу покаятися, змінилися монотонним бубонінням. Така собі констатація факту.
— Бог мене вже покарав. Хіба не ясно? Та я нарешті вирвуся з цього пекла. І що б там не сталося зі мною далі, це буде лише Божою ласкою.
Мати раптом закричала. Дико, страшно, без слів, наче безвинно забита тварина. Ніна фиркнула.
— Побережи легені. Якщо маєш на гадці сусідів — вони вже давно звикли до
