Молодий місяць - Стефані Маєр

Я знову поглянула на нього, прикипівши до тротуару.

— Белло, — прошепотіла Джес. — Що ти робиш? Я невпевнено потрусила головою.

— Здається, я їх знаю… — пробурмотіла я.

Що я роблю? Мені слід було щодуху мчати геть від своїх спогадів, стерти з пам’яті цих чоловіків, захистити себе байдужістю. Навіщо я, приголомшена, ступила на вулицю?

Здавалося, це просто неймовірний збіг, що я поїду з Джесикою в Порт-Анджелес і опинюся на темній вулиці. Мої очі вивчали низенького чоловіка, намагаючись пригадати риси того, який налякав мене однієї ночі майже рік тому. Я подумала, що обов’язково впізнаю його, якщо тільки це він. Саме той уривок саме того вечора був якийсь неясний, розпливчастий. Моє тіло пам’ятало його краще, ніж розум; напруга в ногах, коли я намагалася вирішити, втікати чи стояти на місці, сухість у горлі, коли я силкувалася закричати, натягнутість шкіри на руках, коли я стиснула кулаки, мурашки по спині, коли коротун назвав мене «солоденькою»…

Я нічого не розуміла, якась неясна небезпека струменіла від цих чоловіків, які не мали нічого спільного з тією ніччю. Мабуть, тому що вони — незнайомці, а ще тут було темно, і їх було багато — більше нічого особливого. Але цього було достатньо, щоб Джесика в паніці закричала:

— Белло, ходімо геть!

Я проігнорувала її; майже несвідомо перебираючи ногами, я рушила вперед. Я не розуміла чому, але чоловіки становили для мене якусь незрозумілу небезпеку, і це мене притягувало. Це був підсвідомий імпульс, а я так давно не піддавалася ніяким імпульсам… що одразу ж піддалася цьому.

Щось незнайоме пульсувало в моїх венах. Адреналін, усвідомила я, — як давно я не відчувала його, а тепер він змусив моє серце битися дедалі сильніше і боротися з нестачею гострих відчуттів. Якось дивно — навіщо адреналін, якщо я зовсім не боюся? Це було майже відголосом того разу, коли я стояла на темній вулиці Порт-Анджелеса з незнайомцями, як от зараз.

У мене не було причини боятися. Не залишилося нічого такого, чого б я боялася, принаймні фізично. Це одна з переваг, коли уже все втрачено.

Я вже була посеред вулиці, коли Джес підскочила до мене й схопила за руку.

— Белло, ти не можеш піти в цей бар! — зашипіла вона.

— А я й не збиралася туди йти, — сказала я, байдуже відштовхуючи її руку. — Я просто хочу подивитися…

— Ти божевільна? — прошепотіла вона. — Чи хочеш накласти на себе руки?

Це запитання привернуло мою увагу, і я зиркнула на неї.

— Ні, я не самогубця, — сказала я в свій захист, і це була правда. Я не була самогубцею. Навіть на самому початку, коли смерть стала б для мене неабияким полегшенням, мені таке навіть на думку не спадало. Я багато чим завдячувала Чарлі. І почувалася відповідальною за Рене. Я повинна була думати про них.

А ще я пообіцяла не робити нічого дурного чи безрозсудного. Заради цього я досі дихала.

Згадавши про ту обіцянку, я відчула докори сумління. Але зараз я не думала, а робила. Зрештою, я не збиралася різати собі вени.

Очі Джес були круглі, наче блюдця, рот роззявлений. Її запитання про самогубство було риторичним, я зрозуміла це запізно.

— Йди-йди, — сказала я, махаючи рукою в бік «МакДональдса». Мені не сподобалося, як вона дивилася на мене. — Я наздожену тебе за хвилинку.

Я обернулася до чоловіків, які дивилися на нас здивованими, зацікавленими поглядами.

«Белло, негайно припини це!»

Мої м’язи завмерли, і я стала на місці як укопана. Бо щойно мене зупинив не голос Джесики. Це був злий, добре знайомий мені голос, прекрасний голос — м’який, немов оксамит, хоча й роздратований.

Це був його голос, — я навіть подумки не називала імені. Я дуже здивувалася, що, зачувши його, не впала навколішки на тротуар, не застогнала від болю. Не було болю, нічого не було.

В ту мить, коли я почула цей голос, усе раптом стало таким зрозумілим. Так наче я нарешті випірнула з темної води. Тепер я сприймала все — óбрази, звуки; я відчула, що в лице мені дме холодний вітер — я не помічала цього раніше, так само як і запахів, що долинали з бару.

Нічого не розуміючи, я роззирнулася навколо.

«Йди назад до Джесики, — сердито наказував приємний голос. — Ти ж пообіцяла: нічого безрозсудного чи дурного».

Я була сама. Джесика переминалася з ноги на ногу за кілька кроків од мене і витріщалася на мене наляканими очима. Попід стіною стояли незнайомці, вони були розгублені — мабуть, не розуміли, чому я нерухомо застигла посеред вулиці.

Я потрусила головою, силкуючись прийти до тями. Я знала, що його тут немає, але відчувала його присутність — він невимовно близько, близько з того останнього моменту… з кінця. Його сердитий голос був воднораз турботливий і злий, а та злість була мені дуже знайомою — я не чула її, здавалося, цілу вічність.

«Дотримай своєї обіцянки», — голос повільно стихав, наче хтось скручував звук на радіо.

Я запідозрила, що це галюцинація. Мабуть, вона була викликана ефектом дежа вю: та сама ситуація, та сама темна вулиця.

Я поспіхом зміркувала над можливими варіантами.

Варіант перший: я збожеволіла. Зазвичай так говорять про людей, які чують внутрішні голоси.

Можливо.

Варіант другий: моя підсвідомість давала мені те, що, я гадала, було мені потрібне. Це було здійснення бажань — тимчасове полегшення від того, що йому не байдуже — жива я чи мертва. Припущення, що б він сказав, якби: а) був тут, або б) якби його турбувало, що зі мною трапилося щось погане.

Можливо.

Варіанту три не існувало, тож я сподівалася, що це був варіант два — ігри моєї підсвідомості. Це було набагато легше, аніж усвідомлення того, що мені саме час до божевільні.

Навряд чи мою реакцію можна було назвати нормальною — я була вдячна. Більше за все на світі я боялася забути його голос, і була безмежно вдячна, що моя підсвідомість зберегла його краще, аніж свідомість.

Я забороняла собі думати про нього. Я суворо дотримувалася цього рішення. Звісно, я помилялася. Я всього-на-всього людина. Але мені ставало краще, і згодом я змогла б назавжди з цим покінчити. Інакше мене знову огорне безкінечне заціпеніння. Обираючи між болем і нічим, я виберу ніщо.

Тепер я чекала, коли знову настане біль. Заціпеніння минуло, — мої відчуття дуже загострилися після кількох місяців бездіяльності, — але я не відчувала болю. Єдине, що турбувало мене, — це те, що