Молодий місяць - Стефані Маєр

— Ти хочеш, щоб у мене були проблеми? — здивувалася я, й мої брови полізли вгору. Я намагалася зосередитися. Виявилося, що це зовсім не легко. Так довго я намагалася не помічати нічого навколо, що мої вуха відмовлялися слухати.

— Краще проблеми, ніж… тинятися будинком як сновида й нічого не робити.

Це трохи мене образило. Я здебільшого намагалася уникати розмов про мою байдужість до всього і всіх навколо.

— Але я не тиняюся, не роблячи нічого.

— Я не зовсім правильно висловився, — зізнався він неохоче. — Буде краще, якщо ти тинятимешся туди-сюди і робитимеш хоч щось. Ти якась… нежива, Белло. Гадаю, тепер я підібрав годяще слово.

Такий докір справив на мене враження. Я зітхнула й відповіла, стараючись, щоб мій голос звучав якомога жвавіше.

— Пробач, тату.

Мої вибачення пролунали трохи в’яло, навіть для мене. Але мені здалося, що він на це купився. Все, що мені треба, — це хоч трохи полегшити страждання Чарлі. Важко усвідомлювати, що моя спроба провалилася.

— Я не хочу, щоб ти вибачалася. Я знову зітхнула.

— Тоді скажи, що я повинна робити.

— Белло, — запнувся він, намагаючись передбачити мою реакцію на його наступні слова. — Ти не перша, кому довелося пройти через таке.

— Я знаю, — вираз, що з’явився на моєму обличчі, був зовсім непереконливий.

— Послухай, люба… Гадаю, тобі потрібна допомога.

— Допомога? Він замовк, підбираючи потрібні слова.

— Коли твоя мати покинула мене, — сказав він, насупившись, — і забрала тебе з собою, — він глибоко вдихнув, — це були не найкращі для мене часи.

— Знаю, тату, — пробурмотіла я.

— Але я впорався, — мовив він. — А ти, люба моя, ніяк не впораєшся. Я чекав, я гадав, що тобі стане краще, — він подивився на мене, а тоді швидко відвів очі. — Думаю, ми обоє розуміємо, що тобі не стає краще.

— Зі мною все гаразд.

Здається, він не звернув уваги на мою відповідь.

— Можливо… можливо, якби ти поговорила про це з кимсь іншим. Із професіоналом.

— Ти хочеш, щоб я пішла до психіатра? — запитала я трохи різко, втямивши, до чого він веде.

— Можливо, це допоможе.

— А може, зовсім не допоможе.

Я нічогісінько не знала про психоаналіз, але була впевнена, що він не дасть ніякого результату, якщо пацієнт буде щось приховувати. Звісно, я можу розказати правду — але тоді проведу решту життя у божевільні, в кімнаті з м’якими стінами.

Чарлі побачив упертий вираз мого обличчя й знову кинувся в атаку.

— Мені це не під силу, Белло. Може, твоя мати…

— Послухай, — сказала я роздратовано. — Якщо ти так цього хочеш, то сьогодні ввечері я йду гуляти. Зателефоную Джес чи Анжелі.

— Це не те, чого я хочу, — сказав він розгублено. — Не думаю, що зможу дивитися, як ти мучиш себе, намагаючись бути ще сильнішою. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так страждав. На це боляче дивитися.

Я прикинулася дурненькою й відвела погляд.

— Не розумію, тату. Спочатку ти злишся, що я нічого не роблю, а тоді кажеш, що не хочеш, аби я щось робила.

— Я хочу, щоб ти була щасливою… ні, навіть не так: я хочу, щоб ти не була нещасною. Гадаю, тобі стане краще, коли ти поїдеш із Форкса.

— Я нікуди звідси не поїду, — сказала я.

— Чому? — запитав він.

— Це мій останній семестр у школі — це не піде мені на користь.

— Ти добре вчишся — нічого страшного.

— Я не хочу обтяжувати маму й Філа.

— Твоя мама здуріє від щастя, коли дізнається, що ти повертаєшся до неї.

— У Флориді занадто спекотно. Він гримнув кулаком по столу.

— Ми обоє добре знаємо, в чому справа, Белло, і це не йде тобі на користь, — він глибоко вдихнув. — Це триває уже кілька місяців. Він не дзвонить, не пише, не дає про себе знати. Не можна чекати на нього вічно.

Я сердито глянула на Чарлі. Кров ударила мені в обличчя. Вперше за тривалий час мене сповнювали емоції.

Ця тема не підлягала обговоренню, і він добре про це знав.

— Я нічого не чекаю й не сподіваюся, — сказала я тихо.

— Белло… — почав був Чарлі хриплим голосом.

— Я повинна йти до школи, — перебила я, підвівшись і прибравши зі столу свій непочатий сніданок. Я поставила свою тарілку в раковину, навіть не миючи її. Я більше не могла про це говорити.

— Я домовлюся з Джесикою, — мовила я, схопивши свій рюкзак і навіть не подивившись на нього. — Можливо, я не прийду додому на обід. Ми поїдемо в Порт-Анджелес і сходимо в кіно.

Я вийшла, перш ніж він устиг відповісти. Намагаючись втекти від Чарлі, я приїхала в школу однією з перших. У цьому були свої переваги й недоліки. З одного боку, я припаркувала машину в гарному місці, з іншого — у мене з’явився вільний час, а я так намагалася уникати вільного часу.

Швиденько, щоб не думати про звинувачення Чарлі, я витягнула підручник із матаналізу. Розгорнула його на розділі, який ми мали починати вчити сьогодні, й спробувала з’ясувати, що й до чого. Читати матаналіз було ще гірше, ніж слухати на уроці, але так мені стало легше. Останні кілька місяців я приділяла математиці вдесятеро більше уваги, ніж раніше. В результаті я завжди отримувала оцінки, не нижчі рівня А. Я знаю, що містер Ворнер уважав мій прогрес результатом своїх плідних учительських методик. Якщо це приносить йому радість, то я не збираюся руйнувати його мрію.

Я читала, аж поки стоянка не заповнилася машинами, і тільки тоді пішла на урок англійської. Ми проходили легку тему — «Колгосп тварин» Джорджа Оруела. Я не мала нічого проти теми комунізму, яка прийшла на зміну нескінченним любовним романам, що складали основу шкільної програми. Я сіла на своє місце, з радістю переключившись на лекцію містера Берті.

В школі час спливав непомітно. Незабаром пролунав дзвінок. Я почала збирати сумку.

— Белло?

Я впізнала голос Майка і вже здогадувалася, про що він запитає.

— Ти завтра працюєш?

Я зиркнула вгору. Він схилився наді мною, перегнувшись через прохід між партами, на його обличчі застиг тривожний вираз. Щоп’ятниці він запитував у мене одне й те саме. Навіть незважаючи на те, що я ніколи не брала вихідних. За винятком одного разу, кілька місяців тому. Та все одно в нього не було причини дивитися на мене з такою тривогою. Я була зразковим працівником.

— Завтра субота, еге ж? — сказала я. Тільки тепер я зрозуміла, що Чарлі мав рацію, сказавши, що в мене якийсь мертвий голос.

— Ага, — погодився Майк. — Побачимося на іспанській.