Смерть манекенниці - Петре Селкудяну

Дойна пошпурила гребінець на підлогу і впала на канапу. Її тіло здригалося від ридань.

— Так де ви були вчора?

— У брата Партеніє.

— Я не знав, що у вас є брат у Бухаресті.

— Він мені не рідний, він брат у Христі, — сказала Дойна, не відриваючи голови від подушки.

— Як у Христі? Хіба ви віруюча?

— Так. Лише віра допомогла мені досягти чогось у житті.

— І що ви робили в свого брата у Христі?

— Молилася за душу Йоани. І вона була в нього кілька разів.

— А де можна знайти цього брата?

Дойна не відповіла. Встала з канапи і витерла очі. її обличчя було таке урочисто-спокійне, що Дід зрозумів: вона ніколи не назве адреси брата Партеніє.

— Не скажу.

— І не треба. Я його знайду і без вашої допомоги.

— Не думаю. Віруючих багато, і дім кожного з них є тепер і його домом.

— А цей брат має якийсь стосунок до випадку з Йоаною?

Дойна прикусила нижню губу.

— Так чи ні?

— Ніякого.

— Коли не помиляюся, йдеться про релігійну секту, а не про церкву.

— Не питайте мене ні про що. Мені вам нічого сказати.

Дід почав ходити по кімнаті. Не спитавши дозволу, запалив сигару. Став біля книжкової полички, перебіг очима назви кількох книжок і взяв одну з них — «Смерть манекена».

— Я не хочу зачіпати вашої віри, панно, мене цікавить лише одне: чи не вразила вас подібність сюжету цього роману до того, що сталося з Йоаною?

Дойна уважно подивилася на книжку і спохмурніла:

— Я цієї книжки не читала. Йоана сказала, що вона погана.

— А для кого ви, панно, замовляли ключі до машини?

Дойна сіла на канапу. Вона здавалася спокійною, тільки її очі не могли на чомусь зупинитися, збентежено бігали по кімнаті.

— Я вчилася водити на машині Василе. Він давав мені перші уроки. З нами була і Йоана. Я дуже хотіла мати свою машину. А зрозумівши, що в мене її не буде, вирішила навчитися хоча б водити. Місяць тому, коли батьки Василе поїхали до моря, я попросила його позичити мені машину. Він сказав, що не може, бо немає ключів. Але я побачила ключі на серванті і дуже розгнівалася: він обдурив мене. Взяла ключі і вийшла надвір. Та машини біля будинку, де вона завжди стояла, не було. Другого дня він знайшов мене і сказав, щоб віддала ключі. А я про них і забула. Пошукала в сумочці — знайшовся тільки один. Тоді я замовила ще два. їх зробили при мені. І я віддала їх Василе.

— Ви знаєте, панно Дойно, у мене таке враження, ніби брат Партеніє з його вірою не дуже піклується про чистоту вашого сумління. Доведеться нам зайнятися вами. Уже восьма година, поспішіть, а то спізнитесь.

Дід запхнув собі в кишеню детективний роман і вийшов. На душі в нього було дуже гірко.

Аж до вулиці Лепушняну Дід не промовив жодного слова. Віддав Панаітеску роман «Смерть манекена», і той, зрадівши, що його передбачення збувається, ледь не заїхав у Димбовицю.

— Треба бути уважнішим, Панаітеску.

— Вибачте, шефе. Я ж вам відразу сказав: усе так і було. Книжку взято за основу. Якби ви мене послухали, ми б уже далеко просунулись. А то, бач, тупцюємо на місці.

Дід суворо поглянув на нього. Панаітеску збагнув, що переборщив, і почав насвистувати свою улюблену мелодію.

— Фальшивиш, Панаітеску.

Зупинивши автомобіль у вказаному місці, водій ображено промовив:

— Я вже сорок літ насвистую цю саму мелодію, і ви часто називали її ангельською. А це, бач, фальшивлю. Хіба взяли б мене тридцять років тому в хор Святої Трійці, коли б я не мав виняткового слуху? Просто, шефе, ви не в гуморі. І хочу вам нагадати, що в мене більш нема талонів на бензин. Крім того, мені слід підстригтися.

Дід усміхнувся, вийняв із гаманця двісті лей і п'ять талонів на двадцять літрів. Віддав Панаітеску, зауваживши:

— Чимдалі, шановний колего, ти стаєш усе прагматичнішим. Я присвячую окремий розділ у мемуарах цій рисі твого характеру. Дам тобі прочитати.

Панаітеску часто чув слово «прагматичний», але не розумів його значення, тому вважав себе приниженим. На знак великої образи прикусив лівого вуса.

— Не гнівайся, любий Панаітеску. Будь ласка, поїдь до Алексіу, візьми в нього докторську дисертацію Камелії Скурту, якщо її вже надіслали з Тімішоари, і нехай він дасть усі адреси релігійних сект Бухареста. Подивися, чи немає серед них якої-небудь адреси в тому районі, де вчора зникла на твоїх очах Дойна Чумедря. Здається, ми на правильному шляху, і в цьому велика й твоя заслуга. Я ж від тебе правди не приховую.

Панаітеску знав, що він прибільшує, але було приємно. Побожно глянув на Діда:

— Усе зрозуміло, шефе. А ви собі грошей хоч трохи залишили? Бо мені вони зараз не дуже й потрібні…

— Скажи Алексіу, що я зайду до нього о четвертій. Грошей мені не треба, а давно вже хочеться поласувати квасолею з копченою ковбасою. Хоч і печінка, дідько б її вхопив, болітиме, але ж така смакота!

— Я цибулю не пересмажуватиму і замість масла візьму олію.

— Тобто ввечері я помру від задоволення, домовились?

— Не турбуйтеся, шефе, усе буде гаразд, маю про запас кілограм питної соди.

Дід обійшов навколо будинку, де жила